NINETEEN EIGHTY FOUR
ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ
ВІСІМДЕСЯТЬ ЧОТИРИ
ВІСІМДЕСЯТЬ ЧОТИРИ
GEORGE ORWELL
ДЖОРДЖ ОРУЕЛ
Переклад: Остап Дзондза
Translated by Ostap Dzondza
(2013-pending)
ЧАСТИНА I
I
Був то ясний і холодний день у Квітні, і годинники вибивали тринадцяту годину. Ўїнстон Сміт загорнув підборіддя під ковнір, намагаючись таким чином порятуватися від мерзотного вітру, і швиденько проскочив у шкляні двері Мансіону Перемоги - хоча недостатньо швидко, бо разом із ним у приміщення встиг влетіти мінівир піскоподібної куряви з вулиці.
Коридорний простір штиняв вареною капустою і старими шматяними піддверними хідниками. В одному кінці коридору до стіни був прибитий кольоровий плакат, завеликий для внутріприміщеннєвого вивішування. На плакаті було просто величезне обличчя, шириною понад метр: обличчя чоловіка віком біля сорока п'яти років, із обважнілими чорними вусами та суворо-мужньою привабливістю рис обличчя. Ўінстон попрямував до сходів. Пробувати функційність ліфту було без сенсу. Навіть в найліпші часи він рідко коли працював, а тепер електрострум на час світлового дня відрубували. То було частиною політики економії в рамках підготовки до Тижня Ненависті. Помешкання його знаходилося сім поверхів вище, і Ўінстон, який мав тридцять дев'ять років і варикозну виразку над правим ліктем, поволі покрокував, перепочиваючи собі кілька разів по дорозі догори. На кожній сходовій платформі, навпроти ліфтової шахти, на нього зі стіни споглядав той самий плакат із величезним лицем. То була одна з тих картин, вимальованих настільки хитромудро, що очі з неї відстежують тебе своїм поглядом в тракті твого пересування. ВЕЛИКИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ТЕБЕ, гласив підпис піднизом.
Всередині помешкання соковитий голос вичитував зі списку показники, які стосувалися якимось чином об'ємів виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої металевої плитки, подібної на мутне дзеркало, яка формувала частину поверхні стіни по правий бік від входу. Ўінстон повернув перемикач і голос дещо зменшився у гучності, але слова далі були розрізнябельні. Інструмент той (називався телепобач) можна було зробити менш яскравим, але вимкнути повністю його було неможливо. Він підійшов до вікна: дрібнювата, крихкого здоров'я фіґура, мізерність тіла якої тільки підкреслювалася вдягнутим на нього блакитним комбінезоном, що був партійним одностроєм. Його волосся було дуже світлим, його обличчя сповнене природньої оптимістичності, його шкіра пожорсткішана від використовуваного подразнюючого мила і затуплених бритвових лез та від щойно проминулих зимових холодів.
Назовні, навіть через закриту шибу, світ виглядав холодним. Внизу на вулиці заспіралення вітру відцентрово роздували своїми вирами порохи і видерті шматки паперу, і хоч сонце сяяло а небо було безкомпромісно блакитним, барви не прочувалися ні в чому, крім плакатів, порозміщуваних у всіх можливих місцях. Чорнявовусате лице споглядало з кожного стратеґічно оглядового пункту. Один висів на будинку відразу навпроти. ВЕЛИКИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ТЕБЕ, писало піднизом, і темні його очі заглядали глибоко в очі самого Ўінстона. Нижче, на рівні вулиці, інший плакат, віддертий з одного кута теліпався час від часу на вітрі, то відслоняючи, то заслоняючи поодиноке слово ІНҐСОЦ. На далекій відстані від нього гелікоптер проплив понад дахами, завис на хвилю як гнійна муха, і помчав геть назад згинистим польотом. То був поліційний патруль, який заглядав у людські вікна. Патрулі, проте. не були важливими. Важливою була лише Поліція у Справах Думок.
За Ўінстоновою спиною голос із телепобача далі ляпав про чавун і перевиконання Дев'ятирічного Плану. Телепобач одночасно приймав і транслював. Він вловлював будь-який звук, що його видавав Ўінстон, гучніший за рівень тихенького шепоту; понадто, доки він перебував у радіусі видимості металевої плитки, його могли бачити так само, як і чути. Звичайно, не було як дізнатися, пильнують за тобою в цей конкретно взятий момент чи ні. Як часто, чи за якою вибіркою, Поліція у Справах Думок підключалася до кожного окремого кабеля -- про це можна було тільки здогадуватися. Можна було собі уявити навіть варіант, за яким вони пильнували всіх і весь час. Але як би там не було, вони могли підключатися до будь-якого каналу будь-коли, коли хотіли. Ти мусів жити -- і жив, від звички яка (евентуально) стала інстинктом -- у припущенні, що кожен видаваний тобою звук підслуховувався, а кожен рух -- за вийнятком коли той рух робився в темряві -- ретельно розглядався.
Ўінстон тримався спиною до телепобача. Так було безпечніше - хоча, як він добре знав, навіть спина могла бути інформативною. Кілометр від його теперішнього перебування Міністерство Правди, його місце роботи, височіло обширно і біло над похмурим краєвидом. Це, думав він зі свого роду розмитим обридженням -- це був Лондон, головне місто Повітросмуги Один, яка була третьою за населеністю провінцією Океанії. Він намагався витиснути з себе якісь спогади дитинства, з яких він міг би дізнатися, чи завжди Лондон був такий, як тепер. Чи завжди були там ті алеї гниючих дев'ятнадцятостолітніх будинків, з їхніми боками попідкріплюваними дерев'яними дошками, з їхніми вікнами латаними картоном, їхніми дахами з рельєфного заліза і зварйованими садовими стінами, обвислими на всі боки? І ті місця бомбардувань, де порохи від штукатурки вирували у повітрі, а willow-herb (Epilobium angustifolium) розкидисто повиростав помежи купок будівельного сміття; і ті місця, де бомби розчистили більші ділянки і на тому місці повиростали бридкі колонії дерев'яних курятникоподібних помешкань? Але то було без сенсу, пригадати він не міг: з його дитинства в голові не лишилося нічого, крім ряду яскравих сценок з життя без жодного тла і переважно нерозрізнюваних.
Міністерство Правди -- Мініправ, мовою Новоповід [1] -- разюче різнився за виглядом від будь-якого іншого об'єкту в радіусі оглядового зору. То була величезна пірамідальна будівля з блискучого білого бетону, яка височіла, тераса за терасою, на 300 метрів у висоту. Звідти, де стояв Ўінстон, якраз можна було прочитати, виведені на білому тлі елєґантним літерництвом, три слоґани Партії:
ВІЙНА Є МИР
СВОБОДА Є РАБСТВО
НЕЗНАННЯ Є СИЛА
Казали, що Міністерство Правди містило три тисячі кабінетів над рівнем землі плюс відповідні розгалуження піднизом. Розкинуті по всьому місту, у Лондоні були ще всього три інші будівлі такого самого вигляду і габаритів. Так абсолютно вони замізернювали оточуючу їх архітектуру, що з даху Мансіонів Перемоги можна було бачити усі чотири ці велетенські будівлі одночасно. То були домівки чотирьох Міністерств, на які ділився весь урядовий апарат. Міністерство Правди, яке займалося новинами, розвагами, освітою, та образотворчим мистецтвом. Міністерство Миру, яке займалося війною. Міністерство Любові, яке підтримувало закон і порядок. І Міністерство Достатку, яке відповідало за справи економічні. Їхні назви на Новоповіді звучали так: Мініправ, Мініпац, Мінільуб та Мінідост.
Міністерство Любові було воістину найстрашнішим з них. Воно зовсім не мало вікон. Ўінстон ніколи не був всередині Міністерства Любові, ані навіть в радіусі кілометра від нього. То було місце, в яке неможливо було увійти інакше ніж в офіційній справі, а навіть тоді треба було просуватися лябіринтом колючедротових загороджень, залізних дверей, та прихованих кулеметних бійниць. Навіть вулиці, які вели до зовнішніх загороджень міністерства прочісувалися мавпомордими охоронцями у чорних одностроях, які були озброєні нунчакоподібними кийками.
Ўінстон різко обернувся назад. Він налаштував риси обличчя на вираз мовчазного оптимізму, який рекомендувалося зображувати при перебуванні лицевою стороною голови у напрямку телепобача. Він перейшов кімнату і увійшов до дрібонької кухенки. Залишивши будівлю Міністерства у цю пору дня, він пожертвував своїм ланчом у їдальні, і був в курсі, що на кухні нема їжі, крім куска чорнобарвного хліба, який треба було приберегти на завтра на сніданок. Він зняв з полички пляшку безбарвної рідини з простою білою етикеткою, на якій писало ДЖИН «ПЕРЕМОГА». Від нього тхнуло блювотним жирнуватим запахом, як від Китайської рисової горілки. Ўінстон налив собі майже повне чайне горнятко, зібрався з духом і випив то одним махом, ніби дозу ліків.
Вмить його обличчя стало яскравочервоним, а з очей потекли водянисті виділення. На смак та франца була як азотна кислота, а при проковтуванні було таке відчуття, ніби ти діставав по спині ґумовим кийком. В наступну мить, проте, випалююче відчуття у шлунку стихало, і світ починав виглядати веселішим. Він взяв до рук сиґарету зі зіжмаканої пачки під маркою СИҐАРЕТИ «ПЕРЕМОГА» і необережно повернув її у вертикальну позицію, так що тютюн висипався на підлогу. З наступною справи були успішніші. Він пішов назад до вітальні і всівся за столик, який стояв зліва від телепобача. Зі столикової шуфляди він витягнув перову ручку, фляшечку з чорнилом, і товсту, квартового формату записну книжечку з червоною тильною стінкою і мармуристого кольору палітуркою.
З якоїсь причини, телепобач у вітальні знаходився у незвичному позиціюванні. Замість того, щоби як звично бути розміщеним на кінцевій стіні, звідки він міг мати в полі зору всю кімнату, він чомусь був розміщений на довшій стіні, навпроти вікна. По один бік від нього була неглибока заглибина, у якій зараз сидів Ўінстон, і яка на стадії будівництва помешкань ймовірно проектувалася під вміщення книжкового стелажу. Сидячи в алькові, і тримаючись близько до стіни, Ўінстон міг залишатися поза зоною пильнування телепобача, у плані візуальному. Його можна було почути, звичайно, але доти, доки він залишався у своїй теперішній позиції, не можна було бачити. Частково то саме ця незвична ґеоґрафія кімнати навела його на думку зробити те, що він зараз збирався зробити.
Але позатим на цю думку навела його також книжка, яку він щойно витягнув з шухляди. То була по особливому гарна книжка. Її гладенький кремовий папір, трохи зжовтілий від віку, був різновиду непродукованого протягом вже понад сорока років. Він міг здогадуватися, проте, що ця книжка є значно старіша. Він дивився був на неї, коли вона лежала у вітрині занедбаного маленької антиквар-крамниці в одній із нужденних дільниць міста (тільки він не пам'ятав, яка саме то була дільниця) і вмить його тоді огорнула непереборна жага отримати її у свою власність. Вважалося, що члени Партії не повинні були ходити до звичайних крамниць (то називалося «мати справи на вільному ринку»), але цього правила не дотримувалися строго, бо були різні речі, типу шнурків до взуття чи лез для гоління, що їх неможливо було пробити в жоден інший спосіб. Він кинув швидким поглядом вгору і вниз по вулиці, після чого пірнув усередину крамниці і купив ту книжку за два з половиною долари. На той час він не відчував, що потребує її для якоїсь конкретної мети. Він поніс її винувато додому у своїй валізі. Навіть без жодного написаного вмісту, то був компрометуючий предмет власності.
А замислив він собі розпочати щоденник. Таке не було незаконним (бо ніщо вже не було тепер незаконним, бо ж не було вже жодних законів), але якби таке виявили, то за це майже безперечно присудили би кару смерті, або як мінімум 25 років у таборі примусової праці. Ўінстон влаштував перо у ручковий тримач і відсмоктав з нього зажирення. Чорнильна ручка була інструментом архаїчним, рідко [тепер] використовуваним навіть для підписів, і він роздобув собі її просто через відчуття, що той прекрасний кремовий папір заслуговував, аби по ньому писали правдивим пером, ане шкрябали чорнильним олівцем. Властиво, він не був призвичаєний до писання рукою. Опріч дуже коротких нотаток, звичною практикою було надиктовувати все на кажи-пиш, який звичайно що не можна було використати для поточно потрібної йому цілі. Він занурив ручку в чорнило і тут же завагався, всього на мить. Трем пройшовся його нутрощами. Поставити позначку на папері було дією вирішальною. Маленькими незґрабними літерами він написав:
4те Квітня 1984 року.
Він відсів назад і вперся в спинку. На нього зійшло відчуття цілковитої
безпомічності. Перш за все, він не знав із достеменністю, чи то точно був рік 1984. Мусів то бути рік десь в районі тої дати, бо ж він досить впевнений був, що йому було 39 років, і він мав переконаність, що народився 1944 чи 1945 року; але в наш час ніколи не вдавалося запеленґувати яку-небудь дату з точністю в 1-2 роки.
безпомічності. Перш за все, він не знав із достеменністю, чи то точно був рік 1984. Мусів то бути рік десь в районі тої дати, бо ж він досить впевнений був, що йому було 39 років, і він мав переконаність, що народився 1944 чи 1945 року; але в наш час ніколи не вдавалося запеленґувати яку-небудь дату з точністю в 1-2 роки.
А для кого, раптом прийшла до нього думка, для кого то він пише цей щоденник? Для майбутнього, для ненароджених. Його розум завис на мить навколо питання про сумнівне датування сторінки, а потім гепнувся врешті в Новоповідівське слово надвоєдума. То вперше за весь час до нього дойшло розуміння масштабу того, за що він взявся. Як можна комунікувати з майбутнім? То ж за самою своєю природою неможливо. Або майбутнє буде нагадувати теперішність, і в такому випадку не буде слухати його: або буде від теперішньості відмінне, і тоді всі халепи його затії будуть безсенсовними.
Якийсь час він сидів втупившись в аркуш. Телепобач змінив трансляцію на різку мілітарну музику. Цікаво, бо видавалося, що він не просто втратив силу самовираження, а взагалі забув, що саме початково мав намір сказати. Тижнями, що минули, він готувався до цієї миті, а навіть на думку йому не спадало при тому, що знадобиться ще щось крім відваги. По суті писати мало бути легко. Все, що йому треба було зробити то перенести на папір той нескінченний невтомний монолоґ, який крутився в нього в голові в буквальному сенсі роками. У цей момент, проте, навіть той монолоґічний потік висох. Понадто, його варикозна виразка починала свербіти не до витримання. Він намагався її не дряпати, бо від того завжди починалося її запалення. Секунди цокали і минали. Він не мав у свідомості нічого крім поставленої перед ним незаповненості аркуша, свербіння шкіри над щиколоткою, трубіння музики і легкої підпитості спричиненої джином.
Раптом він почав писати в суцільній паніці, лише частково усвідомлюючи, що саме він фіксує на папері. Його дрібний але дитинистий почерк розсіювався по сторінці, з упусканням спершу великих літер, а потім навіть крапок:
4те Квітня, 1984 року. Остання ніч кіношок. Усе фільми про війну. Один дуже файний про повний біженців корабель розбомблений десь у Середземному. Аудиторію дуже тішать постріли великого здорового грубого мужика, який пробує відплисти а за ним летить гелікоптер, перше видно як він бовтається у воді як фацена, потім його видно через приціли гелікоптерів, далі він весь в дірках а море довкола нього стає рожеве і він тоне так само раптово як ті дірки впускають в себе воду, аудиторія вибухає сміхом коли він тоне. далі видно рятункову лодку повну дітей над якою парить гелікоптер. там була кобіта середнього віку може бути шо жидівка сиділа на носі лодки і тримала в руках хлопчика десь так трирічного. хлопчик верещав від страху і ховався головою межи її грудями так ніби пробував заховатися в норі всередині неї а кобіта обнімала його руками і намагалася заспокоїти хоча сама аж синя була від страху, весь час закриваючи його наскільки могла так ніби думала, що її руки захистять його від куль. тоді гелікоптер вальнув по них бомбою на 20 кільо страшнезний спалах і вся лодка в сірничкового розміру друзки . далі ше був суперовий кадр коли дитини рука піднімається вверх вверх вверх у повітря там певно гелікоптер з камерою на носі мусів відслідковувати її і купа оплесків з рядів де сиділи члени партії але кобіта з секції пролів раптом почала піднімати шухер викрикати шо там не належиться показувати то коли діти в залі сидять шо то тіпа неправильно шоб діти таке дивилися аж нарешті поліція вивела вивела її я не думаю шо з нею шо небудь сталося нікому нема ніякого діла до того шо там проли собі говорять типова пролівська реакція вони ніколи не--
Ўінстон припинив писати, частково тому, що корчився від спазмів. Він не знав, що саме змусило його вилити з себе той потік сміття. Але цікавою річчю було те, що у той час, як він робив це, цілковито відмінні спогади розчіткішали у його розумі, до такої точки, що він відчув себе майже спроможним написати їх. То було, як він тепер усвідомлював, через той інший інцидент, через який він раптом вирішив піти додому і почати щоденник [сáме] сьогодні.
Сталося то нині вранці у Міністерстві, якщо можна сказати, що щось настільки туманне могло статися.
Було майже одинадцять нульнуль, і у Відділі Записів, де працював Ўінстон, крісла витягувалися з к'юбиклів і ґрупувалися посередині залі напроти великого телепобача, у приготуванні до Двох Хвилин Ненависті. Ўінстон якраз займав своє місце в одному із середніх рядів аж раптом двоє людей, яких він знав по зовнішньості але до яких ніколи не говорив зайшли до кімнати. Однією з тих людей була дівчинка, з якою він часто стикався у коридорах. Він не знав, яке її ім'я, але знав, що вона працює у Відділі Фікцій. Припустимо -- бо ж він часом бачив її з замастильованими руками і в тих руках вона несла гайковий spanner -- вона виконувала якусь механічну працю на романописних машинах. То була зовні на вигляд смілива дівчина, віком біля 27, мáла густе волосся, веснянкове обличчя, і стрімкі, атлетичні порухи. Вузька яскравочервона стрічка, емблема Юнацької Анти-Сексівської Ліґи, була кількаразово присутня в різних місцях по талії на її спецуніформі, котра її обтягала якраз достатньо, щоби візуалізувати обриси її стегон. Ўінстон її не любив від найпершого моменту, коли її побачив. Він знав яка була на те причина. То через ту атмосферу хокейних катків і холодних ванн і колективних походів і загальну вичищеність розуму яку вона потрафляла носити з собою. Він з нелюбов'ю ставився майже до всіх жінок, а особливо до молодих та гарненьких. То завжди кобіти, а понадусе молоденькі, були найбільш фанатичними послідовниками Партії, безрозбірними проковтувачами слоґанів, шпигунами-аматорами і винюхувачами проявів неправовірності. Але власне ця конкретна дівчина у нього справляла враження більш небезпечної за інших. Одного разу, коли вони перетнулися в коридорі, вона обвила його швидким бічноспрямованим поглядом, який аж неначе пробагнетився прямо в нього і на якусь мить наповнив його чорним жахом. Його розумом пронеслась навіть думка про те, що вона може бути аґентом Поліції у Справах Думок. То правда, що таке припущення було дуже малоймовірним. І тим не менш, він і надалі мав характерного різновиду відчуття дискомфорту, в якому страх змішувався з ворожістю щоразу, як вона опинялася близько біля нього у будь-якому контексті.
Іншою особою був чоловік на ім'я О’Браєн, член Внутрішньої Партії і обіймач якоїсь посади, настільки важливої і віддаленої, що Ўінстон мав лише туманне уявлення про її природу. Ціхо-ціхо вмить пронеслося ґрупою людей за кріслами, щойно вони побачили чорний однострій члена Внутрішньої Партії, який наближався. О’Браєн був здоровим тілястим чоловіком з грубою шиєю і жорстким, кумедним, визвіреним обличчям. Незважаючи на свою вражаючу зовнішність, він мав [теж] своєрідний шарм. Його манера пересовувати собі окуляри на носі незвичайно обеззброювала -- і у якийсь невизначабельний спосіб, незвичайно культуральна. То був жест, який -- якби хтось ще мислив такими термінами -- яким він міг нагадувати вісімнадцятостолітнього шляхтича, який пропонує комусь свою табакерку. Ўінстон бачив О’Браєна напевно понад десяток разів за десь так само майже понад десяток років. Ўінстон до нього відчував внутрішнє тяжіння, і то не тільки через заінтриґованість контрастом між О’Браєновими вишуканими манерами і його професійнобійцівською конституцією тіла. Значно більше то було зумовлене потаємно дотримуваним переконанням -- або може навіть не переконаням, а просто надією -- надією на те, що О’Браєнова політична правовірність була не бездоганною. Щось у його обличчі нестримно про це свідчило. І знову ж, може то навіть не неправовірність була написана на його обличчі, а просто інтелект. Але у будь-якому випадку він мав зовнішність особи, з якою можна би було заговорити, якби так якось колись надурити телепобач і опинитися з нею на самоті. Ўінстон ніколи не доклав найменшого зусилля, щоби довести це припущення: так направду, і не було як то зробити. У цей момент О’Браєн кинув погляд на свій наручний годинник, побачив що було майже одинадцять нуль нуль, і очевидно вирішив лишитися у Відділі Записів аж до завершення Двох Хвилин Ненависті. Він сів на крісло у тому самому ряді, що й Ўінстон, за декілька місць від нього. Маленька, пісочного кольору волосся жінка, яка працювала в сусідньому від Ўінстона к'юбіклі, сиділа між ними. Дівчина з темним волоссям сиділа відразу позаду.
Наступної миті з великого екрану в кінці кімнати вирвався відразливий, скриплячий потік мовлення аудіально близький до звуків видаваних якоюсь монструозною машиною, яка була запущена в роботу з незмащеними деталями. То був звук, від якого зуби зціплялися і мурашки починали бігати по спині. Ненависть почалася.
Як звично, обличчя Емануеля Ґольдштайна, Ворога Народу, заблимало на екрані. Помежи глядачів почалися засвистування. Жіночка з пісочного кольору волоссям видала писк, сповнений наполовину наляканістю, наполовину огидою. Ґольдштайн був ренеґатом та віровідступником, який колись, давним давно (ніхто достеменно не пам'ятав наскільки давним давно), був однією з чільних постатей Партії, рівня майже самого Великого Брата, а потім вліз у контрреволюційну діяльність, був засуджений до смерті, а потім загадково втік і зник. Проґрами Двох Хвилин Ненависті варіювалися з дня на день, але не було жодної такої, в якій би не фіґурував Ґольдштайн як основний елемент. Він був першим зі зрадників, він був найранішим паплюжувачем чистоти Партії. Усі подальші злочини проти Партії, усі зрадництва, акти саботажу, єресі, відхилення, виструмінювалися безпосенредньо з його вчення. Десь там, невідомо де, він все ще був живий і займався вихімічуванням своїх змовництв: напевно десь аж на морському дні, перебуваючи під захистом своїх закордонних спонсорохазяїв, напевно навіть -- так часвідчасово чуткувалося -- у якійсь криївці в самій Океанії.
Ўінстонова діяфраґма була звужена. Він ніколи не міг дивитися на лице Ґольдштайна без відчування болісної суміші емоцій. То було худорляве Єврейське лице, зі здоровенним пухнастим ореолом світлого волосся і маленькою цапуватою бородою -- лице розумне, а тим не менш якось іманентно нікчемне, зі свого роду престарілою глупотою у тому довгому тонкому носі, на кінці якого всілася пара окулярів. Лице нагадувало мордочку вівці, і голос теж такий був овечоподібний. Ґольдштайн наносив свою звичну ядучу атаку на доктрини Партії -- атаку настільки перебільшену і спотворену, що навіть дитина мáла би побачити її суть наскрізь, а все ж якраз достатньо вірогідно сформульовану, щоби сповнити слухача/глядача тривожним відчуттям, що от інші люди, менш урівноважені за конкретно "мене", можуть купитися на таке. Він ображав Великого Брата, він засуджував диктатуру Партії, він вимагав негайного укладення миру з Євразією, він відстоював свободу слова, свободу Преси, свободу зібрань, свободу думки, він істерично кричав, що революцію було зраджено---і усе це містилося в такому ривкому стрімкому багатоскладовому потоці мовлення, який був своєрідною пародією на характеристичний стиль ораторів Партії, а навіть містив слова Номовови: властиво більше слів Новомови, аніж зазвичай використовував член Партії у реальному житті. І весь той час, щоб не дай Бог ні в кого не виникло жодних сумнівів у стосунку до реальності, що її заслоняло баламутне ляпання язиком Ґольдштайна, за його головою на телепобачі марширували нескінченні колони Єуразійської армії---шеренґа за шеренґою солідної статури чоловіків з безвиразними Азіятськими обличчями, які підпливали до поверхні екрану і зникали, замінюючись іншими, точно подібними. Глухе ритмічне тупання солдатських черевиків формувало аудіяльне тло для бєкаючого Ґольдштайнового голосу.
Не встигла Ненависть протривати тридцять секунд, як у половини присутніх у кімнаті почали вириватися неконтрольовані вигукування люті. Самозадоволене вівцеподібне лице на екрані і жахаюча потуга Єуразійської армії вкупі перевалювали за поріг зносимості: понадто, сам вигляд чи навіть сама думка про Ґольдштайна вже автоматично породжували страх і злість. Він був об'єктом ненависті більш незмінної аніж Єуразія чи Істазія, бо ж у той час, коли Океанія перебувала у стані війни з однією з цих Потуг, переважно вона перебувала у стані миру з іншою з них. Але дивним було те, що хоча Ґольдштайн і був усіма ненавиджений та презираний, хоча щодня і по тисячу разів на день, на плятформах, на телепобачах, у ґазетах, у книжках, його теорії були спростовувані, громлені, виставлювані на посміховисько і на всезагальне спозирання яко мовляв дивіться який жалюгідний шмельц --- незважаючи на то все, виглядало на те, що його вплив ніколи не спадав. Завше були свіжачки-дурачки, які очікували, що от-от він їх спокусить. Ані дня не минало, коли би шпійони та саботажники в дії під його керівництвом не були би здемасковані Поліцією у Справах Думок. Він був командувачем величезної тіньової армії, підземної мережі змовників відданих ідеї повалення ладу Держави. Казали, що називається та орґанізація Братство. Шепотами передавалися також від слухача до слухача історії про жахливу книгу, компендіум усіх його єресей, які побачили світ за авторством Ґольдштайна і які циркулювали потаємно тудою і сюдою. То була книга без назви. Люди на неї казали просто та книга. Але зналося про такі речі тільки з розмитих чуток. Ані Братство, ані та книга не були предметом, що його виніс би на порядок денний який-небудь член Партії --- хіба би не було жодного способу уникнути тої теми.
На другій хвилині свого тривання Ненависть сягнула рівня несамовитості. Люди скакали і вискакували зі своїх місць і верещали на максимумах гучності своїх голосів, намагаючись у тій какафонії своїх власних голосів затопити той оскаженілий бєкаючий голос, який долунював з екрану. Жіночка з пісочного кольору волоссям заяскравіла рожевим кольором на своєму обличчі і її рот відкривався і закривався як рот викинутої на суходіл риби. Навіть О'Браєніве обважніле лице порум'яніло. Він сидів дуже випрямлено у своєму кріслі, а його могутня грудна клітка набухала і дрижала так ніби він готувався дати фронтальну відсіч якійсь нападаючій на нього хвилі. Темноволоса дівчина позаду Ўінстона почала викрикувати "Свиня! Свиня! Свиня!"аж раптом вхопила словник тяжкезний Новоповідський словник і метнула ним в екран. Словник гримнув Ґольдштайнові по носі і відскочив від зображення; голос продовжував незламно лунати. У мить прозріння Ўінстон виявив, що він викрикає разом з усіма іншими і при тому жорстоко лупить обцасом свого мешта по перемичці свого крісла. Страхітливим нюансом Двох Хвилин Ненависті було те, що брати участь було необов'язково, але всупереч тому неможливо було ухилитися від доєднання до гурту. В межах тридцяти секунд вдавання у тій чи іншій формі було завжди необхідним. Гидотний екстаз страху та мстивості, жага убивати, тортурувати, розпляцковувати чиїсь обличчя за допомогою відбійного молотка --- виглядало на те, що усі ці почуття та пориви розпливалися по цілій ґрупі людей неначе потік елєктричного струму, перетворюючи учасника навіть супроти його чи її волі на ґримасуючого репетуючого душевнохворого суб'єкта. І все ж та переживана кожною окремою особою лють була абстрактною, нікуди не спрямованою емоцією, фокус якої можна було переключати з одного об'єкта на інший, як полум'я промислового фена. Таким чином однієї миті Ўінстонова ненависть спрямувалася не на Ґольдштайна, натомість на Великого Брата, Партію, та Поліцію у Справах Думок; і в такі миті його серце огортало своїми симпатіями того самотнього, висміюваного єретика на екрані, того однісінького сторожа правди і здорового глузду в світі брехливостей. І все ж відразу наступної за тим миті він знову був воєдино з людьми, які стояли коло нього, і тепер вже все говорене про Ґольдштайна видавалося йому правдою. У такі миті його потаємне почуття огиди в стосунку до Великого Брата змінювалося на почуття обожнювання, і здавалося, що Великий Брат височіє як непереможний, безстрашний захисник, стоїть як скеля супроти Азіятських орд, і Ґольдштайн, незважаючи на свою ізольованість, свою безпомічність та сумніви які існували в стосунку до самого його існування, виглядав як якийсь зловіщий маґ, який силою самого свого голосу спроможний був розтрощити конструкцію цивілізації.
Була навіть така можливість (часами), що свою ненависть можна було переключити звідти-туди самостійно, за посередництвом акту вільної волі. Раптом, насильницьким зусиллям на кшталт того, яким людина відвертає голову вбік від подушки в тракті переживання нічного жахіття, Ўінстон спромігся перевести фокус своєї ненависті з обличчя на екрані на ту чорняву дівчину, яка стояла позаду нього. Яскраві, прекрасні галюцинації проблимали кадрами крізь його розум. Він би міг затовкти її до смерті ґумовим кийком. Він би міг розібрати її догола, прив'язати до стовпа і розстріляти стрілами, як Святий Себастіян. Він міг би її поґвалтувати і потім перерізати їй горло в момент орґазму. Але понадто, ліпше ніж коли-небудь до того, він тепер розумів чому саме він її ненавидів. Він ненавидів її тому, що вона була молоденька і гарненька і безсексуальна, тому що він хотів залізти з нею в ліжко а того ніколи би не вдалося зробити, бо довкола її солоденької пругкенької талії, яка неначе просилася тебе щоб ти огорнув її своєю рукою, була тільки гидотна яскравочервона напоясна стрічка, аґресивний символ статевої недоторканості.
Ненависть зросла до свого найвищого пункту. Голос Ґольдштайна став вже зовсім овечим бєканням, і на мить його обличчя замінилося на обличчя вівці. Далі то овече лице переплавилося в лице Євразіятського солдата, який ніби наближався, величезний і страшний, зі своїм ревучим кулеметом, і видавалося, що він зараз вискочить з поверхні екрану, так що декілька людей у передньому ряду аж шарпнулися назад у своїх кріслах. Але у той самий момент, витягаючи глибоке заспокійливе зітхання з легень усіх присутніх, та ворожа фіґура переплавилася на обличчя Великого Брата, чорноволосого, чорновусого, повного сил і загадкової спокійності, обличчя настільки величезне, що воно заповнило майже весь екран. Ніхто не почув що саме говорив Великий Брат. То було просто декілька слів підбадьорювання, слів того різновиду які вимовляються серед гуркоту бойових дій, таких які не розрізниш поодиноко але які відновлюють впевненість самим фактом своєї сказаності. Після цього лице Великого Брата поступово гасло, увиразнювалися натомість три слоґани Партії великими грубими буквами:
ВІЙНА Є МИР
СВОБОДА Є РАБСТВО
НЕЗНАННЯ Є СИЛА
Все ж видавалося, що лице Великого Брата ще далі декілька секунд залишається на екрані, ніби то зображення настільки ударно вплинуло на очні яблука усіх глядачів, що неможливо було його так відразу вмить стерти. Жіночка з пісочного кольору волоссям метнулася вперед на спинку крісла, яке знаходилося перед нею. З тремтливим бурмотінням, яке звучало подібно якось на «Мій Спаситель!» вона розкинула руки, ніби намагаючись обняти екран. А потім загорнула своє обличчя руками. Було очевидно, що вона зараз промовляє молитву.
У той момент уся група людей кинулася виспівувати глибоке, повільне і ритмічне “Бі-Бі!....Бі-Бі!....” --- знову і знову і знову, дуже повільно, з тривалою перервою між першим “Бі” та другим --- і той тяжкий, бурмотливий звук, якось по-цікавому первіснодикий, на тлі якого неначе прочувалося тупання босих ніг і пульсація тамтамів. Наступні десь напевно тридцять секунд вони продовжували то робити. То був приспів, який часто мож було почути в миті всепереймаючих емоційних огортань. Частково то був свого роду гімн во хвалу мудрості та маєстату Великого Брата, але ще більше того був то акт самовведення в гіпноз, наміреного занурення свідомості за посередництвом ритмічного шуму. Ўінстонові здавалося, що його нутрощі сповнюються холоду. У Двох Хвилинах Ненависті він не міг не долучатися до колективного обезумлення, але ці нелюдські виспівування “Бі-Бі!....Бі-Бі!” постійно наповнювали його жахом. Звичайно, він виспівував так само, як і інші: інший варіянт дій був неможливим. Замасковувати свої почуття, контролювати рухи м'язів свого обличчя, робити то що роблять всі, було інстинктивною реакцією. Але був ще теж проміжок у пару секунд, під час яких вираз очей могло припустимо зрадити його. І саме в той момент сталася значуща річ --- якщо так направду взагалі вона сталася.
Втоймоментно він зловив О’Браєнів погляд. О’Браєн встав був. Він зняв свої окуляри і виконував дію перевстановлювання їх на своєму носі своїм характерним жестом. Але був ще уламок секунди протягом якого їхні очі зустрілися, і якраз за тривалість того трафунку Ўінстон зрозумів -- тав, він зрозумів! --- що O’Браєн думав про те саме, що і він сам. Було надіслане і отримане безсумнівне послання. То було так, ніби їхні два розуми відкрилися і думки пропливали від одного в інший через їхні очі. «Я з тобою,» ніби казав йому О’Браєн. «Я знаю точно що саме ти відчуваєш. Я знаю все про твоє відчуття презирання, твою ненависть, твоє відчуття обридження. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» І тут той спалах інтелектуального сприйняття згас, і лице в О’Браєна вже знову було таким самим непроникненним як і в усіх інших.
От і все, більше нічого не відбулося, і він вже був не впевнений чи відбулося то взагалі. Такі трафунки ніколи не мали сіквелів. Єдине, що вони робили то утримували його живим у вірі, чи надії щодо того, що ще інші крім нього були ворогами Партії. Може ті чутки про обширні підпільні змови були врешті-решт правдивими --- може Братство реально існувало! То було чимось неможливим, не дивлячись на нескінченні арешти і зізнання і еґзекуції, неможливо було впевнитися у тому, що Братство є чимось іншим ніж просто міф. У якісь дні він вірив у його існування, у якісь не вірив. Не було ніяких доказів, тільки швидкосплинні проблиски, які могли значити щось, а могли не значити нічого: схоплені клаптики підслуханих розмов, нечіткі каракулі нашкрабані на вбиральнєвих стінах --- одного разу навіть, коли зустрілися двоє незнайомців, був там маленький рух руки, який виглядав так, ніби міг то бути сиґнал розпізнання. Все то було вгадальництво: дуже ймовірно, що він усе то собі понауявляв. Він повернувся до свого к'юбікла, не глянувши більше на О’Браєна. Думка про те, щоби заініціювати якесь продовження того їхнього одномиттєвого контакту майже не проходила через його розум. То було би неосяжно небезпечно навіть якби він властиво знав як саме взятися за таку затію. На якусь секунду, на дві секунди, вони двоє обмінялися двозначними поглядами, і по всьому, кінець історії. Але навіть то було запам'ятовуваною подією у тій замкненій самотності в якій мусілося жити.
Ўінстон підбадьорив себе і сів рівніше. Він відригнув. Джин возносився з глибин його шлунку.
Його очі сфокусувалися на сторінці. Він виявив, що у той час, як він сидів у безпомічній зануреності в контемпляції, він також паралельно писав був, неначе автоматично. І то було вже більше не той самий стиснутий, незґрабний почерк що раніше. Його ручка пишно і чуттєво поковзала по гладенькому папері, виводячи великими габаритними акуратними друкованими буквами---
ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА
ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА
ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА
ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА
ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА
знову і знову і знову, заповнивши тим півсторінки.
Він не міг втримати відчуваний здриг паніки. То було абсурдно, бо ж написання конкретно цих слів було вчинком більш небезпечним, ніж початковий акт заведення щоденника, але на якусь мить він постав перед споскусою повиривати зіпсовані сторінки і полишити всю ту затію взагалі.
Він того не зробив, щоправда, бо знав, що то без сенсу. Написав би він ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА, чи стримався би від написання того, то було без різниці. Продовжував би він вести щоденник, чи не продовжував би, то було без різниці. Поліція у Справах Думок все одно би його дістала. Від скоїв вже --- чи скоїв би ще все одно, навіть якби не торкнувся пером паперу --- засадничий злочин, який містив у собі всі інші злочини. Задумозлочин, так вони то називали. Задумозлочин не був чимось таким що можна приховувати в собі вічно. Ти можеш уникати і ухилятися якийсь час, навіть роками, але скоріше чи пізніше їм суджено до тебе дістатися.
То завжди ставалося вночі --- арешти без вийнятків відбувалися по ночах. Раптове виривання зі сну, жорстка рука трясе твоїм плечем, світла валять тобі в очі, оточення сталевих обличь довкола твого ліжка. У переважній більшості випадків не було жодного суду, жодного репортажу про арешт. Люди просто зникали, завше тільки ночами. Твоє ім'я усували з реєстрів, кожен запис про що-небудь що ти коли-небудь робив чи зробив стирали геть, сам факт твойого колись-існування заперечувався а потім забувався. Тебе скасовували, анульовували: розгазоподібнювали --- такий термін переважно вживався.
На якусь мить його охопила свого роду істерія. Він почав писати поспішним неохайним шкрабанням:
вони мене застрелять мені все одно вони мене будуть стріляти в потилицю мені все одно геть великого брата вони завжди тебе стріляють в потилицю мені все одно геть великого брата---
Він вперся в спинку свого крісла, трохи засоромлений від самого себе, і відставив ручку вбік. В наступну мить він люто зірвався з місця. Хтось стукав у двері.
Вже! Він сидів тихо як мишка, маючи марну надію на те, що хто би то не був, ану вони може підуть собі геть після однісінької невдалої спроби. Але нє, стукання повторилося. Найгіршим можливим варіянтом зараз є зволікати з відкриванням. Його серце валило як барабан, але його лице, від довгої призвичаєності, було напевно безвиразним. Він встав і почав обважніло рухатися в напрямку дверей.
ЧИТАТИ ДАЛІ
ЧИТАТИ ДАЛІ
Немає коментарів:
Дописати коментар