Donald Barthelme - I Wrote a Letter... (1980)

Donald Barthelme
Ja napysaw lysta Prezydentovi Misjacja...
 
Переклад © 2005 Остап Дзондза. Усі права застережено
Ориґінал вперше опубліковано в The New Yorker 27 жовтня 1980 року 

Ja napysaw lysta Prezydentovi Misjacja, zapytaw qy je w nyx tam zony zaborony parkingu z evakuatorom. Policaji areshtuvaly moju Hondu I meni to ne spodobalosja. Zabraty jiji zi shtrafmajdanqyka koshtuvalo meni $75, pljus dushewnyj (ne)spokij. Qy pomiqaly vy sqo evakuatory zawzhdy zahribajutj malenjki dribonjki awto? Qy baqyly vy sqob vony koly-nebudj vidbuksyryly jakyjsj Chrysler Imperial? Njea, ne baqyly.
Prezydent Misjacja vidpoviw veljmy shljaxetno sqo na Misjaci nema zon iz zaboronoju parkingu wzahali. Dushewnyj spokij na Misjaci, dodaw vin, koshtuje wsjoho dolar.

Nu, ja toho tyzhnja tjazhko potrebuvaw dushewnoho spokoju, tozh vidpysaw sqo dumaju mozhe distanusja tudy do vesny 1981 roku, jaksqo kosmiqnyj shattl vykonaje sqoju porceljanovu obicjanku, i aby tam prytrymaly troshky teploho dushewnoho spokoju dlja mene bo meni joho treba, i qy ne cikavytj joho viderko z rebercjamy w qerwonomu sousi? Jake ja rado pryxoplju z soboju jaksqo pan Prezydent zabazhaje?

Prezydent Misjacja vidpysaw sqo z pryjemnistju otrymaw by viderko reberecj u qerwonomu sousi, I sqo joho poshtovyj indeks, jakby meni tak bulo treba, je 10011000000000.

Ja napysaw jomu teljegramoju sqo pljanuju pryxopyty dekiljka shistj-paqok pyva Rolling Rock aby buly do reberecj w qerwonomu sousi, I, do reqi, jak tam sytuacija z pomeshkannjamy?

Zle, vidpoviw vin zatertoju frazoju-klishe, pomeshkannja vynosjatj bilja dolara w rik, vin znaje sqo to doroho ale sqo vin mozhe zrobyty? To je pomeshkannja na qotyry pokoji, skazaw vin, z trjoma vannymy, bibliotekoju, biljardovym pokojem, wnyzu pywnycja I veranda z vydom na More Procwitannja. Mozhlyvo jomu wdastjsja probyty meni znyzhku na rentu, skazaw vin, tomu sqo ja je druhom Misjacja.

Misjacj wzhe poqynaw zwuqaty jak dosytj nepohane misce. Ja poslaw dolar u Fond Pryspishuvannja Kosmiqnoho Shattla.

Barabanjaqy nesamovyto po porozhnystomu polini z pozdowzhnym prorizom, nalashtovanomu na Misjaqni qastoty, ja zapytaw joho pro pracewlashtuvannja, medyqne straxuvannja, pensijne zabezpeqennja, neopodatkovani zony dlja vedennja biznesu, kartky na znyzhky w supermarketax, i raxunky Rizdwjanyx Klubiw.

Vas quju, Misjacevyprominyw vin u vidpovidj, dolar to wse pokryvaje, a jaksqo vy ne majete dolara, to dolar my vam pozyqymo w ramkax Velykomisjacevoji Programy Rozvytku.

Jak stosowno vijny ta myru? Ja zapytawsja, skorystawshysj malenjkymy kuqerjavymy algorytmamy na ALGOL, jaki ja zkalapucjkaw sam na swojemu kompjjuteri Apple.

Prezydent Misjacja vidpoviw (metaforoju MIRV’D) sqo w tomu kerunku maksymum na sho vony spromohlysja to xrestyky-nulyky, i desj tak voni I bude, naskiljky vin mozhe pro to sudyty

Ja skazaw jomu qerez poljoty angeliw zi specialjnymy instrukcijamy sqo vyhljadaje na to sqo vin tam dosytj dobre trymaje spravy w rukax I qy ne pomirkuje vin qasom nad tym sqoby staty Prezydentom w nas? Nu, na piw-stawky, jaksqo shosj?

Nje, skazaw vin (asterojidnym dosqem sekondxendnyx awtomobiliw iz synjo-zelenymy nalipkamy na bamperax), vyhljadaje sqo nashi Prezydentsjki kampaniji zawdajutj shkody kandydatam, krywdjatj jix. Vony poqynajutj lupyty odyn odnoho po holovax naduwnymy moskaljamy, abo bezperestanno hovoryty rizni bzdury pro dereva. Ale skazaw sqo ne proty staty Dizzy Gillespie.

Donald Barthelme - Genius (1971)

Donald Barthelme
GENIJ




Переклад © 2005 Остап Дзондза. Усі права застережено
Ориґінал вперше опубліковано в The New Yorker 20 лютого 1971 року
 
Joho asystenty hornutjsja dowkola njoho. Vin do nyx stavytjsja suvoro, vymohlyvo, vymahaje punktualjnosti, ale zarady jixnjoji zh zxhodomnoji korysti. Vin rozrobljaje strashenno tjazhki problemy, abo zh uskladnjuje jim robotu, kydajuqy qaswidqasovi nevyrazni komentari, kotri vidkryvajutj novi oblasti potencijnyx doslighenj — i zemlja niby rozxodytjsja, formujuqy __propastj__ w nyx pid nohamy. Take wrazhennja sqo vin xoqe postavyty jix w taki sytuaciji, de jedynym rezuljtatom jixnix strimlinj bude porazka.  Ale porazka takozh je qastynoju rozumovoho zhyttja. “Ja zroblju vas porazko-stijkymy,” kazhe vin zhartoma. Joho pomiqnyky blidnutj.

Qy dijsno je tak, jak kazaw Valéry, sqo kozhna genijaljna ljudyna mistytj w sobi psewdogenijaljnu ljudynu?

“My zhyvemo w epoxu osobystoho nevihlastwa. Nixto ne znaje te, sqo znajutj inshi. Nixto niqoho dostatnjo ne znaje.”

Genij bojitjsja litaty. Gigantyqnyj litak zdajetjsja jomu… tenditnym. Vin nenavydytj zlit i ne w stani vyterpity perebuvannja w povitri. Vin nenavydytj jizhu, stjuardes, holos kapitana, i susidnix pasazhyriw, osoblyvo tyx, jaki vyrazno poquvajutjsja rozslablenymy, jaki znimajutj z sebe plasqi, spuskajutj wnyz halstuky i ruxajutjsja wpered-nazad po proxodu mizh krislamy, trymajuqy w rukax pytwo. W rezuljtati, vin ridko koly podorozhuje. Swit natomistj pryxodytj do njoho.

P: Sqo, na vashu dumku, je najvazhlyvishym znarjaddjam genija w nash qas?
V: Kauqukovyj klej (Rubber cement).

Vin vyslovyw bazhannja, sqob Ameryka bula rozdilena na qotyry menshi za rozmirom krajiny. Ameryka, kazhe vin, je zavelyka. „Ameryka ne dyvytjsja pid nohy koly xodytj i ne baqytj de staje,“ kazhe vin. Cej komentar, jakyj vyklykaw by shyroke oburennja, jakby buw vyslowlenyj kymosj inshym, zustriqajetjsja veselym xixikannjam. Torhova Palata vysylaje jomu qotyry valizy z Teacher’s Highland Cream.

Genij daje vyznaqennja ponjattju „nedoreqna vidpovidj.“
“Prypustymo mij druh meni dzwonytj i pytaje, ‘Qy je tam moja druzhyna?’ ‘Nje,’ vidpovidaju ja, ‘vony vyjshly, twoja druzhyna i moja, powdjahaly novi kapeljushky i pishly viddavatysja morjakam.’ Moho druha shokuje taka zwistka. ‘Ale zh nyni je Denj Vyboriw!’ vyhukuje vin. ‘Aha, i sqe j dosq nadwori poqynajetjsja!’ kazhu ja.”

Genij prydiljaje znaqnu uvahu praci, jaka toqytjsja w inshyx haluzjax. Vin je dobre naqytanyj w usix carynax (za vyjnjatkom socijaljnyx dyscyplin); vin spohljadaje zrazky mystectwa z hostrym quttjam znawcja; vin je wprawnym muzykantom-amatorom. Vin zajmajetjsja poviljnym bihom. Vin ne ljubytj shaxy. Joho raz sfotografuvaly buly koly vin hraw w tenis iz Bratamy Marks.

Vin prydilyw znaqnyx zusylj aby vyjavyty poxoghennja swoho genija. Sqoprawda, ci sproby zavely zahalom w nikudy. Zahadka zahadkoju tak i zalyshajetjsja. Vin otzhe vyrishyw posluhovuvatysja nastupnym formuloju koly joho zapytujutj pro ce: „Tak sklalosja istoryqno.“

Urjad vyrishyw nahorodyty genija dekiljkoma novymy medaljamy — takymy, jakymy joho sqe nikoly ne nahoroghuvaly. Odna medalj je za joho robotu do 1956 roku, odna za joho robotu vid 1956 do sjohodnishnjoho dnja, i odna za joho majbutnju robotu.

“Ja wvazhaju, sqo tovo wse, moja robota, w pewnomu sensi zrobyla mene tym kym ja je. Robota posidaje swidomistj, kotra kshtaltuje swidomistj jiji vykonawcja. Robota pidlesqujetjsja do vykonawcja. Lyshe najsyljnishyj vykonavecj potrafytj vykonaty cju robotu, kazhe robota. Ty musysh buty serjjoznym facetom, raz ty potrafysh vykonaty cju robotu. Ale takozh buvaje i newdovolenistj. Vykonavecj staje postupovo nedbalym. Vykonavecj malo dbaje pro robotu, vin nextuje robotoju, vin projawljaje nevirnistj do roboty. Robota je obrazhena. I napewno vona znaxodytj malenjki sposoby jak skazaty vykonawcevi pro ce... Robota poslyzajetjsja w rukax u vykonawcja — i osj vam nevelyqkyj poriz na paljci. Vy rozumijete? Robota staje poviljnoju, ponuroju, wse biljshe wtomljuje. Ta radisnistj, jaka kolysj isnuvala mizh robotoju ta jiji vykonawcem, kudysj vyparuvalasja. Fajna taka sytuacija! Qy ne tak?

Genij vyjavyw sqo vin ne mozhe uspishno znajty spiljnu movu z ditjmy. (Z doswidu)

Bahatstwo wnutrishnjoho switu genija:
(1) Manijakaljno-okeaniqni stany
(2) Nenavystj do ditej
(3) Hrannja na pianino
(4) Pidrizani genitaliji
(5) Peredplata na Harper’s Bazaar
(6) Kolekcija marok

Genij otrymuje duzhe sxwaljnyj lyst vid Universytetu Minesoty. Universytet bazhaje staty xranylysqem joho paperiw pislja joho smerti. Dlja rozmisqennja paperiw planujetjsja pobuduvaty nove krylo Knyhozbirni.
Genij staje zlym vid toho lysta. Vin bere do ruk paru nozhycj, rozrizaje lyst na dowhi tonki striqky, i w takomu vyhljadi vidprawljaje joho nazad Dyrektorovi Knyhozbirenj.
Vin robytj dowhi prohuljanky vulycjamy mista, zauvazhujuqy arxitekturni detali — zokrema stari zrazky mystecjkoho kovaljstwa. Joho rozum napownenyj idejamy pro novyj — Ale w cej moment policijant nablyzhajetjsja do njoho. „Duzhe pereproshuju, proshu pana. Qy vy qasom ne je—“ „Tak,“ usmixneno vidpovidaje genij.  He takes long walks through the city streets, noting architectural details — particularly old ironwork. Mij malyj je vashym velykym pocinovuvaqem,“ kazhe policijant i vytjahaje z kysheni bloknotyk. „Jaksqo vam netrudno...“ Usmixajuqysj, genij stavytj awtograf.
Genij nosytj swoji najvazhlyvishi papery z soboju w zelenij Sears-iwsjkij skrynci dlja instrumentiw.

Vin znovu ne distaw cjoho roku Nobeliwsjku premiju.
Nynishnij rik ne je ani rokom joho krajiny, ani rokom joho dyscypliny. Aby wtishyty joho, Nacionaljna Fundacija daruje jomu novyj budynok.

Genij zustriqajetjsja z hrupoju studentiw. Studenty kazhutj genijevi sqo ponjattja „genija“ ne je, wnashqasovo, populjarnym ponjattjam. Grupove zusyllje, kazhutj vony, je biljsh socijaljno produktywnym, anizh vyokremlene zusyllje budj-jakoji odynokoji ljudyny, xoq by jak vona bula obdarovana. Genij za swojeju pryrodoju protystawljaje sebe potrebam bahatjox. U vidpovidj na swoji wlasni imperatyvy genij tjazhije do, a navitj akceptuje, totalitarni formy suspiljnoho ustroju. Tyranija obdarovanoho nad grupoju, xoq i prynosytj dejakyj postup na korotkyx stadijax, tymnemensh nemynuqe vytworjuje rjad umow jaki—
Genij zadumlyvo kurytj.

Velyqezna koryqneva mebleperevizna vantazhiwka vyverhaje z sebe na genijevyj gazon powne zibrannja Prepodobnoho Bede, u wsix isnujuqyx perekladax — dar vid meshkanciw Cincinnati!

P: Qy Ameryka je dobrym miscem zhyttja dlja genija?
V: Ja wvazhaju sqo Ameryka je duzhe hostynnoju do genijiw.

“Ja zawzhdy sebe pytaju, ‘Pro jaku najvazhlyvishu riq ja by mih w cju xwylynu dumaty?’ Ale potim ja perestaju pro to dumaty.”

Termin diji joho vodijsjkyx praw zakinqujetjsja. Ale vin palecj ob palecj ne xoqe wdaryty aby ponovyty jix. Joho trosheqky turbuje dumka pro unedijsneni vodijsjki prava (xoqa vin perestaje vodyty mashynu). Ale jomu ohydno je dumaty pro te, sqo jomu dovedetjsja znow zdavaty egzamen, qy fizyqno jty w egzamenacijne viddilennja, qy qekaty w qerzi do egzamenatora. Vin vyrishuje sqo jaksqo vin napyshe lyst w Bjuro Vodijsjkyx Praw, to Bjuro nadastj jomu novi prava bez egzamenu, precinj vin je genij. Vin maje raciju. Vin pyshe lyst i Bjuro Vodijsjkyx Praw vysylaje jomu novi prava, kurjjerom.

U stani spokoju swojeji genijaljnosti genij proponuje dopomohu u napravi nesprawnostej — napryklad, misjkoji kanalizacijnoji systemy.

Genij qytaje The Genius, 736-storinkovyj roman Teodora Drajzera. Osj vin wzhe na ostannij storinci:

“…Jakyj to prekrasnyj bezlad je zhyttja — take bahate, take nizhne, take poxmure, take podibne na koljorovu symfoniju.”
Mriji pro vysoke mystectwo perepownyly joho pry spohljadanni jaskravyx hlybyn kosmosu ….
Genij wstaje i dyvytjsja na sebe w dzerkalo.

Dlja ocinjuvannja joho myslennja bulo sformovano organizaciju pid nazwoju Blaufox Gesellschaft. Jixni zustriqi vidbuvajutjsja odyn raz na misjacj u kimnati nad kafeterijeju w Buffalo, shtat Novyj Jork. Vin zawzhdy vidmowljawsja maty sqo-nebudj spiljnoho z Gesellschaftom, jakyj navijuje jomu nedobri spohady pro Tovarystwo Browning. Sqoprawda, vin ne mozhe strymatysja sqob ne prohljanuty publikovani cijeju grupoju sqopiwriqni Zwity pro Dijaljnistj , u jakyx mistjatjsja taki reqennja jak „Napownennja wsix sfer naukovoji spiljnoty Blaufox-iwsjkymy idejamy povynno, ab ovo, buty nashoju...“
Vin wpadaje w isteryku.

Momenty samosumnivannja…
“Qy ja sprawdi je—“
“Sqo oznaqaje buty—“
“Qy mozhna vidmovytysja buty—“

Joho najhirshyj moment: Vin je w cerkwi, prykljaknuw na odnij iz lavok u zadnix rjadax. Postupovo vin pomiqaje rjad monashok, piwdjuzhyny, jaki prykljaknuly desj dwadcjatj futiw poperedu. Sqoprawda, odna z monashok povernula holovu majzhe pownistju nazad i tak niby vyluplylasja na njoho. Genij kydaje na neji pohljad, todi dyvytjsja deinde, todi znow kydaje na neji pohljad: a vona dali vylupljujetjsja na njoho. Genij zavitaw do cijeji cerkwy po-pershe tiljky tomu sqo holowna nava wvazhajetjsja duzhe fajnym prykladom Burgundijansjkoji Gotyky. Vin peremisquje swij pohljad tudy, sjudy, na viwtarm na vitrazhi, ale sqorazu povertajetjsja pohljadom do monashok, i baqytj sqo joho monashka dali vylupljujetjsja. Genij kazhe sobi, To je moja najhirsha mytj.

Vin pyjak.

“Naprawdu potuzhne abstraktne ponjattja unykaje vyqerpnosti, opyrajetjsja jij. Neoxajni, rozmyti kontury takoho ponjattja, naqe siti u jakyx ryba vyjila velyki, shyroqezni diry, dozwoljajutj odynakovoju miroju wxid i vyxid. Sqo mozhna w taki siti zlovyty? Morsjkoho konyka z kartynoju Monet w roti. Jak tudy potrapyw Monet? Qy znecinywsja Monet vid toho, sqo zmok? Qy zalyshylysja na Monet slidy zubiw? Qy morsjki konyky majutj zuby? Jakoho rozmiru je cej Monet? Z jakoho periodu tworqosti? Qy to je vodjana lilija qy grupa vodjanyx lilij? Qy morsjki konyky jidjatj vodjani liliji? Qy znaje pro ce Parke-Bernet? Qy zmishujutjsja olijni farvy z vodoju? Qy ne je sumish olijnyx farb ta vody shkidlyvoju dlja morsjkoho konykovoho trawlennja? Qy mystectwo povynno buty dorohym? Qy povynni artysty nosyty borody? Qy povynni borody buty zaboroneni zakonom? Qy je pidwodne mystectwo lipshym nizh nadwodne? Sqo oznaqaje slovospoluqennja „radi klapti“? Qy stosujetjsja vono Monet-ovyx klaptiw z maljunkamy? W 1878 roci, skiljky w serednjomu vynosyla misjaqna renta za prostoru majsternju z napiwniqno sprjamovanymy viknamy w nefeshenebeljnomu rajoni Paryzha? Jaksqo morsjki konyky xarqujutjsja lilijamy, to jakyj vidsotok jixnjoji sqodennoji roboqoji energiji, vyrazhenoji w ergax, vony zwidty otrymujutj? Qy ne slid zashyty dirky w sitjax? U dwoboji mizh morsjkym konykom i letjuqoju myshoju, na koho by vy zrobyly stawku? Jaksqo ja zashyju siti, vy meni vybaqyte? Qy vodjani squri hryzutj vodjani liliji? Qy je vodjanyj bujvol u vodjanomu oxologhuvaqi? Jaksqo ja zarjaghu swoju vodjanu rushnycju do vodjanoji liniji, qy zmozhu ja pislja cjoho vidwidaty vodopij? Qy je fantazija adekwatnym zaminnykom pravyljnoji povedinky?”

Genij proponuje stworyty switovyj rejestr genijiw, z metoju oxopyty ta koordynuvaty zusyllja genijiw z usix usjud zarady stworennja krasqoho zhyttja dlja wsix ljudej.
Posylajutj lysty...
Reakcija shokujuqa!
Plyvutj rikoju telegramy…
Geniji kozhnoho pokroju proponujutj swoju spiwpracju.
New York Times drukuje redaktorsjku pershostorinkovu stattju, u jakij rozxwaljuje cju ideju…
Try tysjaqi genijiw w odnij zali!
Genij wpadaje w pohanyj nastrij. Vin vidmowljajetjsja budj z kym rozmowljaty protjahom vosjmy dniw.

Ale teper koryqnevyj busyk UPS pidjizhghaje do joho dwerej. W njomu mistytjsja ceremonijaljnyj meq (z vyhraviruvannjam), vykuvanyj u Toledo, sponsorovanyj Merom ta Radoju Mista Toledo, Ispanija. Genij maxaje meqem tudy-sjudy w serednjorankovomu povitri, inshoju rukoju pidpysujuqy kwytanciju pro otrymannja ….

Irene Zabytko - Obligation

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Айріні (Ірена) Забитко

Переклад © 2007 Остап Дзондза. Усі права застережено

Я попрямувала за старою кобітою у поплямленій квітистій суконці вниз сходами у напрямку громадських вбиралень, що піднизом желізничного двірця. Вона не спинилася, ані не оглянулася - їй певно було всеодно, що я активно слідувала за нею. Я виділа ше раніше, як вона блукала желізничним двірцем, говорила сама до себе, переважно підбираючи чужі ланчі. Але нині, я спробувала віднайти у собі відвагу заговорити до неї. „Аня?” звернулася я, але вона проіґнорувала мене і швиденько втікнула від мене вниз по сходах.

Я шукала її по вбиральневих кабінках і побачила, як вона просувається у простір в куті брудної лінолєумної підлоги. Вона сперлася ногами об огидні барикади своїх полотняних закупових торб, відслоняючи м’язисті литки, котрі пробивалися крізь її подерті панчохи. Коли я наблизилася до неї, Аня умисно ухилилася від мене, натягуючи собі на очі свою квітисту хустку.

„Аня, дозволь мені з тобою хвилинку поговорити,” поволі промовила я, сповільнюючи свою ходу повз інших пань з торбами, котрі визивно повсідалися довкола неї по всіх сухих клаптиках які були на підлозі.

„Нє! Нє! Нє!” крикнула Аня до здоровенної чорношкірої жінки у лімонно-зеленому полієстровому костюмі, котра сидїла на підлозї навпроти неї.

„Не сиди там близько так до тотихво сушарок для рук, бо тї мозґи ся всохнуть,” так ні до кого конкретно сказала чорношкіра жінка. Далі голосно розсміялася, спонукаючи тим інших кобіт кидати об оплитковані стіни відлуння своїх голосів у астматичних розсміхових зривах.

Я клякнула біля Ані, яка протягом декількох хвилин не хотіла на мене дивитися, аж раптом дала менї по руках до того захованою і згорненою у рулон ґазетою. „Я тебе вбити сукінсин ти Джек,” заверещала вона до мене. „Я покликати поліція! Я мати права! Я громадянин! Я мати папери. Я ти сукінсин вбити...”

„Аня, Аня чи то дійсно ти?” спиталася я Українською, хоча може воно в мене вийшло більше як Російська – ще одна далека малознана мова, якою я вже купу років не говорила. Аня перестала бити мене ґазетою. „Аня, ми з тобою були в таборах разом, колись давно. Ти за мною доглядала, коли вмерла моя мама. Може ти пам’ятаєш?”

Вона глянула на мене чимось подібним на притомний спалах розуміння, даючи мені тим самим відвагу говорити далі свойою ламаною Українською.

„Аня, я Христя Леськів. Я колись тебе знала. В мене тепер все добре. Я маю власне житло.” Я навіть можу подбати про тебе, подумала я.

Вона порилася в одній зі своїх засмальцьованих торбин і витягнула звідти клаптик вишивки. „Я почала то в Нїмеччинї,” сказала вона Українською і посміхнулася фраґментами своїх золотих зубів, які відбивали м’який відблиск від флюоресцентних лямп. „Подиви ся на ті файні хрестикові візерунки. Я на них використала була найлїпші нитки, які могла знайти на чорнїм ринку. То мав бути рушник, оздоба до ікони Діви.” Раптом вона заховала все ще яскравокольорий рушник назад у торбу. „Але знаєш ти, що сталося, чи ні? Знаєш чи ні?” Аня театрально оглянулася довкола і зашепотіла. „Діва померла в таборах. Я бачила як то сталося на власні очі. Охоронці закопали її до смертї.”

„Нї, Аня. То була не Діва. То була моя мама. То так вона загинула, так? Ти то пам’ятаєш?”

Її блакитні очі дивилися прямо на мене. „Нє, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю Діву вдягнену у таборовий однострій і з маленькою дитиною на руках.”

„Що сталося з дитиною, Аня?”

Вона відвернулася й приховницько засміялася. „Вона повернеться. Вона повернеться сюди до таборів. Я знаю, що вона повернеться і тоді я для неї докінчу той рушник.”

Від поєднання постійного галасу і жару від рукосушарок та неймовірного смороду того місця мене почало нудити. Що мені тепер робити, подумала я. Я ледве її пам’ятаю, а вона мене не пам’ятає взагалї. Мій останній чіткий спогад про неї є з останнього тижня, який ми провели в таборі Переміщених Осіб. Мені тоді, напевно, було вісім років. Я міцно тримала за руку Аню і багато чоловіків у сірих чи то зелених одностроях репетували на нас та штовхали деяких жінок. Один із чоловіків підійшов до Ані та сказав їй щось, що її дуже роззлостило. Він плюнув їй в обличчя, а деякі інші чоловіки побігли у напрямку до неї, відтягуючи її від мене. Я сиділа самотньо біля наших бараків як той безпритульний пес протягом, як натоді здавалося, дня чи двох. Навіть вночі, коли я мала би спати, я плакала сама до себе, думаючи про мою маму, яку також забрали незабаром потому, як ми прибули до табору. Але Аня повернулася. Хоча вона не сказала ані слова про те, що там відбулося, я відчула, що вона була вже не така, як до того. Вона була апатичною у стосунку до мене, і виглядала незацікавленою ні в чому, навіть у подробицях нашого звільнення з табору та нашої подорожі до Америки. Аня залишила мене з родичами, про існування яких я не знала аж доки вона не принесла мене до їхнього дому. Тоді вона зникнула з мойого житя, і поступово теж із моєї свідомості, аж доки я не почала бачити її на желізничному двірці. Вона була єдиною особою, яка могла мені розказати про мою маму, про те, що трапилося в Німеччині.

„Аня, підеш зі мною?”

Я мала потребу отримати від неї деяку інформацію. Але я також відчувала зобов’язання попіклуватися нею, якимось чином допомогти їй, кобіті, яка звар’ювала від війни і яка надалі про-живала те, що я ніколи вповні не усвідомлювала. Є речі, про які я не хочу щоб мені нагадували, але які я повинна знати. Я не хотїла пускати до свойого житя смердючу стару жінку. Але то була Аня, яка мені допомагала діставати харчові раціони і яка навіть знайшла мені пару теплих шкарпеток на тяжку таборову зиму. Вона тоді напевно врятувала мені житя. Чи я після того маю дозволити, щоб вона доживала своє у громадських вбиральнях, притулках, психіятричних клїнїках, над обігрівачами в метро?

Аня розгладила сотні зморшок своєї хустки і випрямила біло-жовте пасмо волосся, яке їй спало було на чоло. Вона встала і схопила руками свої торби. „Я не якийсь-там пес якого просто можна взяти собі до хати,” сказала вона, переступаючи через мої ноги. Я відсунулася, щоб їй легше було втікнути на вулиці, але поряд із натоймоментним полегшеням мене стиснула ще самотність.

Я встала і пішла за нею, йдучи довкола безпритульних і вважаючи щоб не наступити на когось із них. „Аня, прошу, йдемо зі мною додому.” На той раз то було щире прохання.

Аня поглянула на мене і почала плакати. „Ісус Марія,” схлипувала вона Анґлійською. „Ісус, Марія Господь най тебе благословить. Господь най тебе благословить.” Вона пустила свої торби, плескала руками притискаючи їх до грудей, нагиналася та розпрямлювалася у тому старому сільському поклоні професійних плакальниць, що їх винаймали для похоронів.

Я взяла до рук її торби і делікатно взяла одну з її жорстких бруднезних рук. Вона стала м’якою та покірною, і більше з нею проблем не було, аж доки ми не дійшли до метро. „Нє, най го шляк трафит! Більше ніяких поїздів. Нє!” Вона почала викручувати свою руку вбік від мене і спробувала хапонути свої торби. Я боялася, що вона зараз ось-ось та й втікне, тому зашепотіла настільки заспокійливо, наскільки могла: „Ми можемо зрештою пройтися разом. То не так далеко.” Її то задовільнило, і ми мовчки пройшлися довгим відрізком міських блоків, що тягнулися від желізничного двірця до мойого помешкання в етнічній дільниці, де я виросла в Америці. Аня далі оглядалася довкола і озиралася назад так, ніби боялася, що хтось її зараз може скривдити.

„То є моя домівка, Аню.”  Вона увійшла до мойого помешкання-майстерні. Коли я увімкнула світло, вона відразу взяла свої торби і всілася на підлогу біля телевізора. Раптом я усвідомила, наскільки її присутність змінила ауру кімнати. Разом зі своїм стоїчним повним тілом вона принесла з собою іншу еру: її високе кістляве обличчя та золоті зуби навіяли мені образи співаючих селян, котрі збирали врожай. Але вона не співала. Вона сиділа там, спозираючи мене якимось можливо навіть ворожим поглядом. Чи не заб’є вона мене десь вночі? Коли Аня лягла і почала хропіти, я перемістилася до стіни, котра виконувала функцію кухні, зібрала та сховала всі ножі на дні нижньої шафки. Вона поспала десь тільки хвилинку-дві, тоді встала і почала намацувати щось поміж своїх панчох, а далі витягнула 25 і 10 центів, загорнуті у клаптик вологого коричневого паперу. „В мене є гроші,” сказала вона. „Дай мені щось попити.”

„Хіба ти не голодна, Аню? Може хочеш з’їсти щось?” Хоча вона втупилася прямо перед собою так, ніби не розуміла мене, я почала готувати обід. Що стане їсти кобіта, яка утримується при житті, споживаючи сміття та відходи? Я зупинилася на вівсяних пластівцях: нешкідлива, поживна вівсянка з молоком і з цукром. Коли вона зварилася, я приклякнула перед Аньою і простягнула їй їжу. Вона схопила миску і почала їсти руками, а потім підняла її і піднесла до свого рота, щоб випити молоко так, ніби то була настоянка горівки. Тоді вона витерла рот іншим боком долоні і сказала „ааах”. Непоганий комплімент, подумала я. Я майже втішилася в той момент – ану, може в наступний раз нам вдастся з нею разом зварити борщ, та приготувати ту їжу Старого Світу, яку я вже не їла. Але Аня раптом встала і почала пакувати до своїх торбин усі придатні речі, починаючи з миски, в якій ще були рештки вівсянки. „Ні!” крикнула я і Аня знов смиренно сіла на підлогу.

„Чаіі?” запиталася я її, на перепрошення. Чай зі шклянки то був як культурний зв’язок, який міг би нас з’єднати.

Вона кивнула Так. Коли я їй запропонувала чай, то ніжно запиталася „Як виглядала моя мама?”

„Ой Боже!” повторила вона декілька разів, і все. Тоді Аня почала плакати у свою паруючу шклянку.

І так вона тримала ту шклянку в руках десь понад годину, нюхала, але так і не випила. Від часу до часу я намагалася спитатися її про табори. Може то було зарано, може занадто неделікатно, але я відчувала наглу потребу і мене гриз страх, що вдруге такої нагоди в мене може вже не бути. Вона тримала свій чай і відмовлялася будь-що говорити.

Від Ані погано пахнуло, як від гнилої капусти. Я увійшла до ванни і напустила їй води для купелі. Я здивувалася, коли побачила як вона стоїть позаду мене зі своїми торбами в руках і спостерігає за мною, як я чищу та наповнюю водою ванну. Вона не хотіла входити. „Пліз. Прошу,” вмовляла я її. Вона спостерігала за тим, як вода вирує паристими півмісяцями, гучно хлюпаючи в старомодній залізній ванні. Вона зняла з себе свої вишивки і вкинула їх у воду, тоді побила ними кілька разів об стінки ванни і повісила на край. Нитки вишиванок інтенсифікували свої чорні, червоні та помаранчеві барви, що їх Аня вишила хрестиком у бездоганні діямантові кшталти.

„То дуже гарний рушник,” сказала я їй. Вона посміхнулася своїми золотими вставленими зубами. „Дай мені за нього мільйон долярів.”

„Я би дала, якби в мене було стільки грошей.”

„Ні мільйон!” заверещала вона Анґлійською. „Ні мільйон долярів! То для Діви! Ні мільйон!” Вона схопила промоклий рушник і пішла назад до вітальні.

Я пішла слідом за нею і сіла на підлогу поруч із нею та шклянкою чаю, яку вона так і не випила. „Аню,” почала я делікатно говорити, „чи пам’ятаєш ти Марію Леськів?” Коли Аня не відповіла, я повторила ім’я суворішим, майже жорстоким тоном, вдивляючись у глибини її очей. „Марія Леськів, Аня. Марія Леськів. Розкажи мені про Марію Леськів.”

„Нє. Ні за мільйон долярів.” захлипала вона українською. „Я тобі нічого не розкажу. Я не ховала ніякої їжі. В мене нема нічого їсти.” Часом вона переривала цю літанію різними німецькими фразами, переважно, „Nein, nein! Ich nicht verstahen! Ich bin untermensch! Ich bin oster! Gott helfen mich!”

То власне від слухання німецької мови мені ставало найстрашніше. Я сиділа там і дивилася на неї, безпомічну, як я колись, коли була дитиною, тою маленькою дитиною, яку Аня захистила і вберегла.

Тоді Аня перестала своє голосіння і зосереджено подивилася на мене. Вона взяла руками волосся, ніжно поцілувала мене в чоло, і поволі притулила мою голову до своїх грудей. І так вона хиталася зі мною в тій позі вперід-назад, співаючи колискову українською. Сидячи там, в її обіймах, мені здавалося, що то є та сама колискова, яку вона мені колись співала в концтаборі. Вона кілька разів співала знайомі мені слова, а далі почала м’яко мугикати мелодію. Так дивно, думала я, а моя думка тим часом кудись гналася. Так дивно то все, то що ми з нею разом. Я намагалася втримати її поруч зі мною; я хотіла любити її за те все, що вона колись для мене була зробила, але в той же час я ненавиділа запах її тіла, її замащене вбрання, то гудіння її голосу, від якого мені зле ставало. Чи маю я зобов’язання терпіти ті здусливі обійми протягом решти свойого життя? Аня була несповна розуму, вона звар’ювала. Вона нічого від мене не очікувала. 

Я витягнулася з затисків її грубих рук, видісталася з її настирливих обійм і побігла відкривати вікно. Запах міського повітря був ліпший ніж задусливий запах її тіла. Вона раптом випустила з себе зойк і жорстко сказала „Я тебе не знаю.”

Від складок бруду на чолі та щоках зморшки та лінії, врізьблені в її вимордоване лице, ставали ще глибшими, і від того вона виглядала на сто років. В ту мить мені здалося, ніби я її теж не знаю. Може та кобіта то ніяка не Аня? Тоді вона взяла свої торби і вдарила мене по обличчю. Я настільки настрашилася від того, що навіть не спробувала себе захистити. Вона копнула мене кілька разів і вибігла за двері.

Я схопила свій плащ і пройшлася своєю дільницею, насправді навіть не шукаючи Аню. Яка то була дурна ідея з мойого боку – взяти привести її додому. Як могла я з’єднати докупи теперішнє та минуле з кимось, хто все ще про-живав то минуле?

Я йшла тихими і покинутими вулицями і думала собі, ось моє минуле, ось де я виросла, ось моя єдина історія. Я пройшла стару церкву, до якої мене заставляли були ходити дитиною. Мене вразило те, що двері були замкнені на ланцюг – захист проти мародерів та ґрафітярів, або ж, прийшло мені на думку тої ночі, блокада проти зневірених та чужинців на кшталт мене. Я стояла навпроти церкви, до якої не могла увійти і співала сповнену тим меланхолічним слов’янським ритмом поминальну молитву „Вічная пам’ять”, „Навіки у пам’яті”, за зниклих жінок, за мою маму, і за спогади, що їх Аня носить зі собою в місця, до яких мені не хочеться ходити.

Gary Soto - Oranges

ПОМАРАНЧІ
Ґері Сотоу

Переклад © 2003 Остап Дзондза. Всі права застережені.
Ориґінальний текст взято з: http://www.maitespace.com/englishodyssey/CW/Poetry/oranges.htm

Уперше я спацерував
З дівчам, як мав 12 років
Я змерз і обважнів від
Двох помаранчів у жакетових кишенях
Був Грудень. Тріскотів мороз
Під кожним кроком. Подих мій
Випереджав мене, аж потім змовк
Коли я вже підходив до
Її будинку, того, де
Ліхтар на ґанку світлом жовтим
Світив вночі і вдень, за кожної погоди.
Загавкав пес на мене, аж вона
Назовні вийшла, одягаючи
На руки свої рукавички, із лицем що сяяло
Від пудри. Я посміхнувся,
Торкнувсь її плеча, й повів
Її униз по вулиці, поздовж
Стоянки для уживаних авто, й ряду
Свіжопосаджених дерев,
Аж доки ми не шепотіли
Перед аптекою. Ми
Увійшли, з дзвіночком
Теж продавщиця підійшла до нас
Вузьким проходом між товарів.
Я обернувся до цукерок
Вискладених в ряди як на трибунах
І запитався що вона бажає—
В її очах був блиск, її усмішка
Вже виростала з кутиків
Що на її устах.
Я пальцями намацав
5 центів у кишені,
Аж тут вона обрала чоколядку
Що коштувала 10
Я не сказав нічого.
Я витягнув 5 центів
З кишені, потім помаранч
Й поклав їх мовчки поруч на
Прилавок. Підвівши очі,
Зустрів я погляд пані за прилавком
Тривалий погляд, котрий знав
Достатньо добре що тут і
До чого. Надворі
Кілька машин шипіли і минали,
Туман висів, немов старе
Пальто поміж дерев.
Я взяв її за руку,
Минувши двоє перехресть
Тоді пустив аби вона
Розпакувала свою чоколядку.
А я зняв шкірочку зі свого помаранча
Який так яскравів на полотні
Сірости Грудня
Що з деякої відстані
Комусь могло привидітись що я
Розпалюю вогонь межи долонь

John Ronald Reuel Tolkien - Leaf by Niggle (1964)

Листок, Виконаний Бавунцьом (1964) 
Джон Рональд Руел Толкіін

Переклад та примітки © 2006 Остап Дзондза. Всі права застережені
Ориґінальний текст взято з: http://www.ae-lib.org.ua/texts-c/tolkien__leaf_by_niggle__en.htm

******************************

Жив собі колись чоловічок на ім’я Бавунцьо, на якого чекала довга подорож. Він не хотів проте нікуди вирушати, направду вся ідея подорожі була йому неприємна; але він не міг уникнути її. Він знав що рано чи пізно йому доведеться вирушити, але він не спішився зі своїми рихтуваннями.

Бавунцьо був маляром. Не дуже успішним, частково тому, що паралельно мав багато інших справ до роботи. Більшість із тих справ були на його думку занудними; але він робив їх досить добре у тих випадках, коли не міг відмовитися від них: а ті випадки (на його думку) мали місце надто часто. Закони в його країні були дуже строгі. Існували теж інші перешкоди. По-перше, він часом просто лінувався, і не робив узагалі нічого. По-друге, він був добросердечним, у свій спосіб. Знаєте, яке буває добре серце: воно заставляло його чутися незручно частіше ніж воно заставляло його робити щось, а навіть якщо він робив щось, то все одно потім нарікав, виходив з себе, і говорив погані слова (переважно сам до себе). Тимнеменш, воно підкидало йому багатенько випадкових робіт, які у нього замовляв був його сусід пан Парафія, кульгавий чоловік. Часвідчасово він навіть допомагав іншим людям, які мешкали дальше, якщо вони приходили до нього і просили допомогти. І також, час від часу, він нагадував собі про плановану подорож, і розпочинав нераціонально рихтувати собі деякі речі: у такі періоди він не дуже займався малюванням.

Він мав на руках багато картин; більшість із них були надто великими та амбіційними для його вміння. Він був художником такого типу що вмів малювати листки ліпше ніж дерева. Він бувало тратив довгий час на єдиний листок, намагаючись вловити його кшталт, і його одежу, і виблискування росокраплинок на його краєчках. І все ж він хотів намалювати ціле дерево, так щоб усі листочки на тому дереві були у тому самому стилі, і щоб усі були різними.

Була зокрема одна картина, яка його турбувала. Вона почалася була з листка, зловленого на вітрі, який став деревом; і дерево росло, посилаючи всюдибіч незліченну кількість гілок, і простираючи в ґрунт найбільш фантастичні корені. Дивні птахи прибули і осіли на гілочках, і ними треба було зайнятися. Тоді довкола дерева, і позаду нього, крізь шпари в листках та галуззях, почала виднітися певна країна; і проблисками виднівся ліс, який пропливав по землі, і гори, оверхівлені сніговими шапками. Бавунцьо тоді втратив інтерес до інших картин; або ж узяв їх усіх і прикріпив їх по краях своєї великої картини. Незабаром полотно стало таким великим, що він мусів принести драбину; і він лазив по ній вгору-вниз, ставлячи мазок в одному місці, затираючи латку в іншому. Коли люди приходили, аби покликати його, він позірно виглядав досить ввічливим, хоча бавився при цьому олівцями зі своєї парти. Він слухав те, що йому говорили, але внутрі він цілий час думав про своє велике полотно, яке було розміщене у високому ґаражі, що його Бавунцьо збудував собі в садку (на тому місці де до того була його грядка з бульбою).

Він не міг позбутися свого доброго серця. „Я хотів би мати сильніший розум!” часом казав він собі, маючи на увазі що не хотів, аби проблеми інших людей заставляли його чутися незручно. Але протягом довгого часу він не був серйозно схвильований. „У кожному разі, перед тим як вирушати в ту нещасну подорож, я докінчу цю одну картину, свою реальну картину,” казав часом він. Але він починав усвідомлювати, що не може без кінця відтерміновувати своє вирушання. Картина має просто припинити розростатися і її слід докінчити.

Одного дня Бавунцьо стояв трошки на відстані від своєї картини і розглядав її з незвичною увагою та безпристрасністю. Він не міг вирішити що думає про дану картину, і захотів мати якогось друга, який би йому зміг сказати, що саме слід думати. Взагалі вона його не задовільняла, а все ж була досить слічною, єдиною насправді прекрасною картиною у світі. Йому сподобалося би якби у той момент увійшов його двійник і, поплескавши його по плечі, мовив би (з очевидною щирістю): „Абсолютно вражаюче! Я можу точно побачити на що саме ти натякаєш. Рухайся далі в тому керунку, і не переживай ні за що інше! Ми подбаємо про те, аби тобі призначили пожиттєву пенсію, щоб ти не мусів ні за що переживати.”

Щоправда, пожиттєвої пенсії в нього не було. І він міг бачити чітко одну річ: потребувалося певної концентрації, певної праці, важкої неперервної праці, аби завершити картину навіть у її теперішньому розмірі. Він закотив рукави і почав концентруватися. Протягом кількох днів він намагався не переживати ні за що інше. Але тут несамовитим урожаєм посипалися різні перешкоди. У його будинку щось треба було поремонтувати; він мусів був бути присутнім у міському суді яко член колегії присяжних; його далекий приятель захворів; пан Парафія попав до шпиталю із наскрізною вогнепальною раною; а потік відвідувачів не спинявся. Бавунцьо мешкав у приємній хатинці, за кілька миль від міста. Він кляв їх усіх в душі, але не міг заперечити що сам їх свого часу запросив був, ще тоді взимку, коли не розглядав яко можливу „перешкоду” відвідування крамниць чи смакування чаю зі знайомими у місті. Він намагався зробити серце твердішим, але безуспішно. Існувало багато справ, від яких він не міг відмовитися, вважав він їх обов’язками чи ні; та існували деякі речі, які він змушений був робити, незалежно від того якими саме він їх вважав. Деякі відвідувачі натякали йому що його садок виглядає досить запущеним, і що його може відвідати Інспектор. Звичайно, дуже мало хто з них знав про існування тої його картини; але якщо би навіть вони і знали, навряд чи мало би то велике значення. Наважуся сказати, що насправді не була то дуже добра картина, хоча можливо були в ній кілька добрих місць. Дерево, у будь-якому випадку, було цікаве. Досить унікальне в своєму роді. Як і Бавунцьо; хоча він був також дуже пересічним і досить дурним чоловічком.

Врешті-решт, Бавунцьовий час ставав дійсно цінним. Його знайомі з далекого міста почали пригадувати що чоловічкові доведеться вирушити у ту проблемну мандрівку, і деякі з них почали обчислювати коли якнайпізніше він може вирушити. Їм було цікаво, кому перейде його дім, і чи буде наступний власник ліпше доглядати за садом.

Настала осінь, дуже волога та вітриста. Маленький художник був у своєму ґаражі. Він сидів на драбині, намагаючись вловити промінь назахідного сонця на верхівці оверхівленої снігом гори, який він щойно уздрів акурат зліва від листистого кінчика однієї з гілок Дерева. Він знав, що незабаром йому доведеться відбувати: можливо на початку наступного року. Він міг тільки взяти і завершити картину, і до того ж на такому-собі рівні: бо було кілька місць на картині, де він встигав тільки натякнути на щось що він хотів там зобразити.

У вхідні двері постукали. „Заходіть!”сказав він різко, та зліз з драбини. Він стояв на підлозі і крутовертів своїм пензлем. То був його сусід, Парафія: його направду єдиний сусід, бо всіх інших людей хати стояли дуже далеко звідти. Тимнеменш він не дуже любив свого сусіда: частково тому що той часто був у якійсь біді і потребував помочі; а частково тому що Парафія був байдужий до малювання але дуже критичний в питаннях садівництва. Коли Парафія дивився Бавунцьовий сад (що він робив часто) то бачив головно бур’яни; а коли дивився на Бавунцьові малюнки (що мало місце рідко) то бачив тільки зелені та сірі смужки та чорні лінії, які на його думку були безсен совними. Він не встидався робити Бавунцьові зауваження про бур’яни (сусідський обов’язок), але стримувався від висловлення будь-якої думки про картини. Він вважав що таке його ставлення є дуже тактовне, і не усвідомлював що навіть якщо воно було тактовним, воно не було достатньо тактовним. Допомога з будяками (і можливо схвальні відгуки про картини) були би ліпшими діями з його боку.

„Ну, Парафіє, що там?” запитав Бавунцьо.

„Мені не слід тебе відривати, я знаю,” мовив Парафія (навіть оком не кинувши на картину). „Я впевнений що ти є дуже зайнятий.”

Бавунцьо і сам щось таке хотів був сказати, але не встиг. Він лише спромігся сказати „Так.”

„Але я не маю більше до кого звернутися,” мовив Парафія.

„Но певно!” мовив Бавунцьо, видавши при цьому зітхання: одне з тих зітхань які звично є ніби коментарем для самого себе, але які не є цілковито нечутні. „Що можу для тебе зробити?”

„Моя дружина вже кілька днів є хвора, і я починаю хвилюватися,” сказав Парафія. „І ще вітер здув половину черепиці з мого даху, і вода тепер лиється мені в спальню. Мені певно слід викликати лікара. І будівничих, теж, правда то купа часу має минути заки їх допросишся прийти. Я хотів спитати може ти маєш трохи якихось дошок і полотна щоб я залатав дах і так мав тимчасову покрівлю на один-два дні поки належно то не залатаю.” Тепер аж він глянув на картину.

„Йой-йой!” сказав Бавунцьо. „Але тобі не щастить. Маю надію що в дружини твоєї лише певно простуда. Зара я зійду вниз і допоможу тобі перенести пацієнта з верхнього поверху вниз.”

„Дуже тобі дякую,” сказав Парафія, досить холодним тоном. „Але то не простуда, то є лихорадка. Я би тебе не турбував якби то була просто простуда. А моя дружина вже лежить у ліжку, на нижньому поверсі. Я не можу ходити вниз-вгору з тацею, через ту мою ногу. Але бачу що ти є зайнятий. Перепрошую що потурбував тебе. Я властиво мав надію що ти якби ти мав би дрібку часу то можливо зміг би сходити мені до лікара, бо бачиш в якому я є зара стані; і ще також до будівничого, якщо ти дійсно не маєш полотна позичити мені.”

„Звичайно,” мовив Бавунцьо; хоча насправді інші слова були в його серці, яке в ту мить було просто м’яким і зовсім не добрим. „Я міг би піти. Я піду, якщо ти дійсно переживаєш стосовно тих речей.”

„Переживаю, дуже переживаю. Якби ж я не був кульгавим,” сказав Парафія.

Тож Бавунцьо пішов. Бачите, то було для нього дуже незручно. Парафія був його сусідом, і всі інші люди жили далеко від їхніх з Парафією будинків. Бавунцьо мав ровер, а Парафія не мав, і зрештою не був в стані їхати на ровері. Парафія мав кульгаву ногу, справді кульгаву ногу яка його дуже боліла, про то слід згадати, як і про його траурний вираз обличчя і ниючий голос. Звичайно, Бавунцьо мав картину і мав дуже мало часу щоб її докінчити. Але видавалося що то Парафія мав би зайнятися картинами, ане Бавунцьо. Парафія, щоправда, не займався картинами; і Бавунцьо того не міг змінити. „Бодай би то!” сказав він про себе, витягуючи надвір свій ровер.

Було вогко і вітристо, і надворі сутеніло. „Я бачу нині мені вже не вдастся попрацювати!” подумав Бавунцьо, і упродовж усього часу поїздки на ровері він або кляв тихенько все своє життя, або уявляв мазки пензля якими він ще навесні того року хотів намалювати гору та гілки з листками біля неї. Його руки конвульсували, стискуючи ручки роверового руля. Тепер, коли він вийшов із свого ґаражу, він чітко уявляв як саме він підійде до зображування того осяйного зібрання гілочок, яке рамочкою обгортало вдалинно видиму гору. Але він мав тяжке передчуття на серці, мав певний страх що вже ніколи не матиме нагоду спробувати втілити свій задум в життя.

Бавунцьо знайшов лікара, і залишив записку у будівничого. Офіс був замкнений, а будівничий пішов був додому до родинного вогнища. Бавунцьо промок до кісток, і сам простудився. Лікар не прибув до пацієнтки так швидко як Бавунцьо сподівався. Натомість він прибув наступного дня, бо так то йому було зручно: він тепер вже мав двох пацієнтів що потребували його уваги, і ті два пацієнти мешкали в усусіднених будинках. Бавунцьо лежав у ліжку, мав високу температуру, і дивовижні кшталти листків та заспіральованих гілочок формувалися в його голові та на стелі. Його не втішив той факт що пані Парафія мала лише простуду, і що вона вже одужувала. Він повернув своє обличчя до стіни і заховався у листі.

Він залишався у ліжку протягом деякого часу. Вітер далі дув. Він здув ще більше Парафієвих дахових черепиць, і кілька Бавунцьових теж: вже тепер його власний дах почав протікати. Будівничий так і не прийшов. Бавунцьові було байдуже; принаймні перші два дні. Пізніше він виповз назовні у пошуках якогось харчу (Бавунцьо не мав дружини). Парафія не приходив до нього: дощ йому накапав на ногу і вона розболілася; а Парафієва дружина була зайнята — вона видушувала шматою воду і питала себе чи „той пан Бавунцьо” часом може забув викликати будівничого. Якби вона мала найменшу потребу що-небудь позичити, вона з певністю послала би пана Парафію, мав той хвору ногу чи не мав; але такої потреби в неї не було, тому Бавунцьо міг розраховувати лише на себе.

Десь так наприкінці тижня Бавунцьо пошкандибав назад до своєї майстерні-ґаражу. Він спробував залізти на драбину, але йому від того закрутилося в голові. Він сів біля картини і глянув на неї, але ніяких кшталтів листків і ніяких візій гір не було в його голові у той день. Він мав задум як зобразити вдалинну пісками вкриту пустелю, але не мав енерґії щоб втілити то на полотні.

Наступного дня він вже чувся значно ліпше. Він заліз на драбину, і почав малювати. Щойно він розпочав поновно включатися в роботу, аж тут у двері постукали.

„Холєра!” вимовив Бавунцьо. Але він з таким самим успіхом міг би сказати „Заходіть!” ввічливим тоном, бо двері всеодно відкрилися. На цей раз увійшов дуже високий чоловік, абсолютно незнайомий.

„То є приватна майстерня,” мовив Бавунцьо. „Я є зайнятий. Йдіть геть!”

„Я є Будинковий Інспектор,” сказав незнайомець, підносячи своє скерування угору так щоб Бавунцьо з драбини міг прочитати. „О!” мовив Бавунцьо.

„Будинок вашого сусіда є в стані зовсім не задовільному,” сказав Інспектор.

„Я знаю,” сказав Бавунцьо. „Я вже давно відніс був записку будівничому, але він так і не приходив. А потім я захворів.”

„Розумію,” сказав Інспектор. „Але тепер ви вже не є хворі.”

„Але я не є будівничий. Парафія повинен був поскаржитися у Міську Раду і отримати допомогу від Рятувальної Служби.”

„Вони зайняті ремонтом будівель значно більш пошкоджених ніж ваші, сказав Інспектор. „В долині була повінь і багато сімей там залишилися без даху над головою. Вам слід було допомогти своєму сусіду зробити тимчасовий ремонт і кошт ремонту ущкоджень виніс би тоді значно менше. Такий є закон. Ви тут маєте купу різного матеріалу: полотно, дерево, водотривка фарба.”

„Де?” обурено спитав Бавунцьо.

„Отам!”сказав інспектор, вказуючи на картину.

„Та то моя картина!” вигукнув Бавунцьо.

„Смію погодитися,” сказав Інспектор. „Але перше йдуть будинки. Такий є закон.”

„Але я не можу...” Бавунцьо не встигнув більше нічого сказати, бо в той момент увійшов інший чоловік. Він виглядав дуже подібно на Інспектора, майже як його двійник: високий, зодягнений у все чорне.

„Збирайтеся!” сказав він. „Я Водій.”

Бавунцьо аж зашпортався злазячи з драбини.

„Водій? Водій?” вібруючим голосом промовив він. „Який Водій?”

„Ваш і вашої карети,” сказав чоловік. „Карету було замовлено вже давно. Ось вона нарешті прибула. І чекає на вас. Ви вирушаєте у свою мандрівку сьогодні, ну ви розумієте..”

„От тобі й на!” сказав Інспектор. „Вам доведеться вирушати; але якось воно нездало так рушати у мандрівку, залишаючи за собою невиконану роботу. І все ж, ми тепер принаймні зможемо до чогось використати ото полотно.”

„О, ні!” сказав бідний Бавунцьо. „І вона, вона ще ж навіть не закінчена!”

„Не докінчена?” сказав Водій. „Ну, в будь-якому випадку, якщо говорити про вас, то з нею покінчено. Ходімо!”

Бавунцьо пішов, цілком мовчки. Водій не дав йому часу на запакування речей, сказавши що то мало бути зроблено наперед, а зараз нема як бо вони можуть запізнитися на поїзд; тож все що Бавунцьо міг зробити то винести до сінів маленьку торбинку. В тій торбинці виявилося що була лише коробка з фарбами та альбомчик з його ескізами: ніякої їжі чи вбрання. Вони встигли на поїзд все як має бути. Бавунцьо чувся дуже змучений і сонний; він навряд чи усвідомлював що відбувалося коли вони його запхали в його купе. Йому якось було все байдуже: він забув куди він мав їхати і для чого. Поїзд майже відразу заїхав до темного тунелю.

Бавунцьо прокинувся коли поїзд стояв на величезній слабоосвітленій залізничній станції. Якийсь Провідник ходив по пероні і кричав, але він кричав не назву станції; він кричавБавунцьо!

Бавунцьо поспіхом вибіг і тоді зрозумів що залишив свою торбинку в вагоні. Він оглянувся але поїзд вже поїхав був далі.

„А, от де ти є!” сказав Провідник. „Йди сюди! Що? Не маєш ніякого баґажу? Доведеться відправити тебе до Виправного Дому.”

Бавунцьо чувся дуже зле, і знепритомнів на пероні. Його поклали в каретку швидкої допомоги і відвезли до лазарету Виправного Дому.

Лікування йому зовсім не сподобалося. Лікарства, які вони йому давали, були гіркі. Обслуговуючий персонал та адміністративні працівники були недружні, мовчазні та строгі; і він ніколи не бачився ні з ким крім дуже строгого лікара, який часвідчасово його відвідував. То більше виглядало на в’язницю ніж на лікарню. Йому доводилося тяжко працювати по усталеному графіку: копaння, столярна справа, і малювання голих дошок у один простий колір. Йому ніколи не дозволяли вийти назовні, і всі вікна виходили всередину. Вони тримали його у темряві протягом кількох годин підряд, „для певних роздумів” як вони говорили. Він втратив відлік часу. Йому навіть не ставало ліпше, якщо судити з того чи відчував він яке-небудь задоволення від того що робив. А він не відчував задоволення ні від чого, навіть від спання.

Спершу, десь так у першому столітті (я просто передаю його враження) свого перебування там, він бувало марно гризся про минуле. Він повторював собі постійно одну річ, лежучи у темряві: „Ох, якби ж я зайшов тоді до Парафії, у той найперший ранок після того, як почалися ті страшні вітри. Я мав тоді такий намір. Тоді відлетіло було лише кілька черепиць, і можна було їх легко направити. Тоді Пані Парафія можливо ніколи не простудилася би. Тоді я би теж не простудився. Тоді я би мав на один тиждень більше часу.” Але з часом він забув для чого саме йому був потрібний той додатковий тиждень часу. Якщо він про що-небудь хвилювався взагалі, то про свої роботи в лікарні. Він їх собі розпланував, подумавши над тим як швидко він зможе направити оту скрипучу дошку, чи перевісити ті двері, чи поремонтувати ту ніжку стола. Напевно він направду став корисним працівником, хоч ніхто йому того не говорив. Але звичайно що то не для того вони бідаку там так довго тримали. Вони очевидно очікували що йому стане ліпше, і оцінювали то „ліпше” за якимись своїми дивними медичними стандартами.

У будь-якому випадку, бідний Бавунцьо не отримував ніякого задоволення від життя, чи принаймні ані грама того що він колись називав задоволенням. Звичайно, він не мав розваг. Але не можна заперечити що він починав відчувати, гм, задоволення: скоріше таке як від хліба ніж таке як від мармеляди. Він міг взятися за одну роботу пунктуально після одного дзвінка, і полишити її точно в момент коли задзвонив інший дзвінок. Тепер він встигав дуже багато чого за день зробити; він старанно виконував різні дрібні завдання. Він не мав якогось „часу для себе” (якщо не рахувати часу на самоті у своїй кімнатці-спальній), і все ж він ставав господарем свого часу; він починав розуміти що властиво в той свій час він потрафить зробити. Не було ніякого відчуття поспіху. Він був тихіший всередині тепер, і у свій відпочинковий час він міг направду відпочити.

Тоді раптом вони змінили весь його розклад; вони ледве давали йому виспатися; вони зняли його зі столярування зовсім і перевели його на тупе копaння землі, день за днем. Він сприйняв то досить добре. Минув вже довгий час відтоді як він нащупував у своїй пам’яті ті прокляття котрі практично забув. Він продовжував копaти, його спина боліла так ніби була зламана, його руки були пообдирані,а він відчував що більше не зможе підняти ні одної повної лопати з землею. Ніхто йому не дякував. Але лікар прийшов і оглянув його.

„Скінчити працю!” мовив він. „Повний спочинок у темряві.”

Бавунцьо лежав у темряві, відпочиваючи повністю; і оскільки в тому своєму стані він не відчував нічого і не думав ні про що, то можливо він там лежав кілька годин, а можливо кілька років, якщо судити з його власної розповіді. Але далі він почув Голоси: не подібні на голоси, котрі він чув коли-небудь до того. Виглядало на те, що засідання якоїсь Медичної Комісії, чи може якогось Трибуналу відбувалося де сь близько, можливо у сусідній кімнаті, двері до якої були відчинені, хоч звідти не світило ніяке світло.

„Тепер справа Бавунця,” сказав Голос, строгий голос, строгіший ніж лікаревий.

„Що з ним сталося?” запитав Другий Голос, голос котрий можна було би окреслити як ніжний, але який проте не був м’який — то був голос когось хто має владу, голос водночас обнадіюючий і сумний. „Що сталося було з Бавунцьом? Його серце було на правильному місці.”

„Так, але воно не працювало належним чином,” сказав Перший Голос. „І його голова не була добре прикручена: він взагалі рідко коли над чимось думав. Подивіться: скільки часу він згайнував, а йому навіть не вдалося повноцінно розважитися при цьому! Він ніколи не готувався до своєї мандрівки. Він був досить заможний, а прибув сюди майже зв убожілому стані, так що ми його мусіли поселити в блок для жебраків. Тяжкий випадок. На мою думку, йому ще треба тут деякий час побути. ”

„Так, звичайно, то би йому напевно не зашкодило,” сказав Другий Голос. „Але, зрештою він є лише маленька людина. Він ніколи не прагнув бути кимось вельми поважним; і він ніколи не був дуже сильний. Давайте подивимося на Записи. Так. Є до речі ряд досить схвальних моментів, ви знаєте? ”

„Ймовірно,” сказав Перший Голос; „але дуже мало з них витримають критичний аналіз.”

„Ну,” сказав Другий Голос, „ото є перелік. Він був художником за своєю натурою. Досить невеликого масштабу, звичайно; і все ж, Листочкові, створеному Бавунцьом був властивий свого роду шарм. Він сильно мордувався був над зображуванням листків, просто заради них самих. Він ніколи не вважав що від того він стає важливим. У наших Записах не існує жодної згадки про те щоб він коли-небудь стверджував був комусь — чи навіть сам собі — що то виправдовує його нехтування обов’язків, визначених законом.”

„То не треба було йому так багато тих законів нехтувати,” сказав Перший Голос.

„Тимнеменш, він відгукувався на дуже багато Покликів.”

„На невеликий відсоток з них, головно на ті легші до виконання, і він називав їх Заважаннями. У Записах купу разів зустрічається то слово, а також цілий ряд нарікань та немудрих прокльонів.”

„То правда; але він справді вважав їх Заважаннями бідний маленький чоловік. І от що треба зауважити: він ніколи не очікував ніякої Винагороди, як багато хто з йому подібних то називає. Ось випадок з Парафією, тим чоловіком що прибув сюди згодом. Він був Бавунцьовим сусідом, ніколи палець об палець для нього не вдарив, і рідко коли виявляв яку-небудь вдячність. Але у Записах нема жодної замітки про те що Бавунцьо коли-небудь очікував Парафієвої вдячності; виглядає на то, що він взагалі ніколи навіть не думав про це.”

„Так, є такий момент,” сказав Перший Голос. „але він незначний. Я думаю ви зрозумієте що Бавунцьо часто просто забував. Речі, які він робив для Парафії він викидав собі з голови як свого роду гризоту, з якою він дав собі раду.”

„І все ж, давайте глянем на останній звіт,” сказав Другий Голос, „та роверова поїздка під дощем. Я би той вчинок відзначив. Ясно і зрозуміло, що то була правдива пожертва з його боку: Бавунцьо здогадувався тоді що тим він втрачає останню свою нагоду взяти ся за картину, і він також здогадався що Парафія даремно хвилюється. ”

„Я думаю ви то надто катеґорично висвітлили,” сказав Перший Голос. „Хоча зрештою останнє слово є за вами. Безсумнівно, то є ваше завдання якнайправильніше витлумачити факти. Часом ті факти витримують. Що ви пропонуєте? ”

„Я вважаю що найвищий час є зараз застосувати Делікатне Лікування,” сказав Другий Голос.

Бавунцьо подумав що ніколи ще в житті не чув нічого настільки милосердного, як цей Голос. Делікатне Лікування звучало ніби купа коштовних дарів та запрошення на свято до Короля. Тоді раптом Бавунцьові стало встидно. Звістка про те, що його розглядають як кандидата на Делікатне Лікування, ошелешила його, і заставила його почервоніти в темряві. То було так ніби тебе привселюдно похвалили, а ти знаєш що ти тої похвали не заслуговуєш. Бавунцьо спробував заховати свої рум’янці завстиждення у жорсткому простирадлі.

Настала тиша. Тоді Перший Голос промовив до Бавунця, з досить близької відстані. „Ти нас слухав,” сказав він.

„Так,” відповів Бавунцьо.

„Ну, то що ти можеш сказати?”

„Чи можете мені розповісти про Парафію?” сказав Бавунцьо. „Я би хотів з ним знову зустрітися. Сподіваюся, що він не дуже хворий? Чи можете ви йому вилікувати його ногу? Вона його так часом мучила була. І прошу, не переймайтеся стосовно нас із ним. Він був дуже добрим сусідом, і продавав мені чудову бульбу дуже дешево, а то мені економило багато часу.”

„Справді він то робив?” сказав Перший Голос. „Я радий то чути.”

Настала знову мовчанка. Бавунцьо почув як Голоси віддалялися. „Ну добре, я згідний,” почув він слова Першого Голоса сказані десь далеко. „Нехай він переходить на наступний рівень. Можна завтра, якщо хочете.”

Бавунцьо прокинувся і побачив що його віконниці розсунуті, а його маленька кімнатка наповнена сонячним світлом. Він встав, і побачив що замість його звичної лікарняної форми хтось приготував йому зручний одяг. Після сніданку лікар оглянув йому його порепані руки і наклав трохи лікувальної мазі, від якої руки вмить загоїлися. Він дав Бавунцьові ряд добрих рекомендацій та плящинку тоніку (на випадок потреби). Десь посеред ранкової пори вони дали Бавунцьові на сніданок тістечко і келих вина, а потім вони дали йому квиток.

„Тепер можеш рушати на двірець,” сказав лікар. „Провідник про тебе подбає. До побачення.”

Бавунцьо вислизнув з головних дверей, і почав трошки блимати очима. Сонце світило дуже яскраво. Також, він очікував що вийде у велике місто, пропорційне до розміру двірця; але нє. Він опинився на щиті пагорба, зеленого, голого, омиваного різким, силодайним вітром. Нікого крім нього там не було. Далеко внизу під горою він міг бачити сяючий дах двірця.

Він проспацерував вниз із пагорба, живо але без поспішності. Провідник помітив його відразу.

„Сюди!” мовив він, і провів Бавунця до залізничної плятформи, на якій стояв дуже симпатичний маленький приміський поїзд: один пасажирський вагон, і один локомотивчик: обидва дуже яскраві, чистенькі, і свіжо пофарбовані. Виглядало ніби то був їхній перший рейс. Навіть залізнична колія, яка простягалася попереду локомотива, виглядала новенькою: рельси сяяли, рельсові подушки були помальовані на зелено, а шпали виемановували делікатний аромат свіжого дьогтю під теплим сонцесяйвом. Вагон був порожній.

„Куди прямує той поїзд, пане Провідник?” запитав Бавунцьо.

„Я не думаю що вони вже зійшлися на якійсь назві,” мовив Провідник. „Але тобі сподобається.” Він замкнув двері.

Поїзд рушив відразу. Бавунцьо відкинувся у своєму кріслі. Маленький локомотив попухкотів вперед по глибокому жолобі з високими зеленими краями, під склепінням блакитного неба. І здавалося що не минуло дуже багато часу, аж локомотив видав із себе свист, гальма були натиснені, і поїзд спинився. На місці зупинки не було ніякої станції, і ніякої таблички з назвою зупинки, тільки ряд сходинок, які вели вгору по зеленому валу. Над сходинками була фіртка у охайно підстриженому живоплоті. Біля фіртки стояв його ровер; принаймні, виглядав як його, і жовта етикетка була прив’язана до роверових спиців, і на ній було написано Бавунцьо великими чорними буквами.

Бавунцьо поштовхом відкрив фіртку, заскочив на ровер, і покотився на колесах вниз із пагорба, під весняним сонцесяйвом. Незабаром він виявив що та стежка, по якій він їхав, вже зникла, а ровер котився тепер по дивовижному газоні. Він був зелений і густий; а тимнеменш він міг виразно побачити кожну травинку. Йому здалося що він пам’ятає як він бачив чи мріяв був про таку стріловидну смужку трави, при якійсь нагоді. Вигини тої землі були йому звідкись знайомі. Так: земля ставала рівнішою, такою як вона і має бути, а тепер, звичайно що, вона почала підніматися знов. Велика зелена тінь постала між ним і між сонцем. Бавунцьо подивився догори, і впав зі свого ровера.

Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене. Якщо можна так сказати про Дерево, яке було живе, в якого листки розгорталися, гілки росли і вигиналися під дією вітру — того вітру, про існування якого Бавунцьо так часто мав відчуття чи здогадувався, і так часто не потрафляв вловити. Він втупився у Дерево, і поволі возніс свої руки, і розкрив їх широко.

„То є дар!” промовив він. Він мав на увазі своє мистецтво, але також і сам результат; але вживав то слово цілком буквально.

Він пішов далі розглядати Дерево. Всі листки над якими він коли-небудь старався були там, скоріше такі як він їх собі був уявляв ніж такі якими він їх властиво зробив; і були там ще інші, які тільки забрунькувалися в його уяві, і багато теж інших які могли би забрунькуватися, якби тільки вони мали час. Ніщо не було на них написано, вони були просто довершеними листками, а все ж вони були продатовані чітко ніби календар. Деякі із найгарніших — і найхарактерніших, найдосконаліщших зразків Бавунцьового стилю — видно що були створені у співпраці з Паном Парафією: інакше то не можна виразити.

Пташки будували гнізда на Дереві. Надзвичайні пташки: як вони виспівували! Вони парувалися, висиджували яйця, вирощували крильця, і відлітали виспівисто вглиб Лісу, навіть у той час як він на них дивився. Бо тепер він бачив що Ліс був там також, відкривався з обидвох боків і простягався вдалину. І Гори блистіли ген далеко.

Певний час потому Бавунцьо ринувся в керунку Лісу. Не тому що змучився від Дерева, а тому що вже тепер він чітко уявляв його в своїй голові, і розумів його, і його розростання, навіть коли не дивився на нього очима. В міру того, як він йшов далі, він виявив дивну річ: Ліс, звичайно, був віддаленим Лісом, але до нього можна було наблизитися, а навіть увійти всередину, і Ліс при тому не втрачав свого характерного шарму. Він ніколи дотихчасово не мав можливості увійти в простір і не перетворити при тому той простір у банальне тло. І то направду додавало значної привабливості тій країні, бо, в міру того як ви йшли, нові простори розкривалися перед вами; так що тепер ви мали двоєні, троєні і чотирені простори, двійно, трійно, і четвірно прекрасні. Ви могли йти вперід і вперід, і мати цілу країну в своїм садку, або ж у картині (якщо волієте її так називати). Ви могли йти вперід і вперід, але напевно не до безкінечності. Бо були там Гори на тлі. Вони наближалися, дуже поволі. Вони не виглядали як органічна складова картини, а скорше як зв’язкова ланка, яка вела до чогось іншого, кидок оком крізь дерева до чогось відмінного, до вглибинної сцени: до іншої картини.

Бавунцьо ходив довкола, але він не бив байдики. Він уважно роздивлявся довкола. Дерево було докінчене, хоча з ним не було покінчено— „Якраз навпаки у порівнянні з тим, як то було колись,” подумав він — але в Лісі було багато недовершених областей, які все ще потребували роботи і розумного підходу. Нічого не потребувало більше ніякого змінювання, нічого не було не в порядку наразі, але все потребувало певного продовження до деякої визначеної точки. Бавунцьо виразно бачив ту точку, у кожнім випадку.

Він присів собі під прекрасним віддаленим деревом — воно була варіацією Великого Дерева, але досить самобутнім, чи могло би бути самобутнім якби до нього доклали трошечки більше уваги — і він думав над тим, де починати роботу, і де її закінчувати, і скільки часу на неї вимагалося. Він не зовсім був в стані розробити собі план роботи.

„Звичайно!” мовив він. „Той, кого я потребую, то Парафія. Є ціла купа всього про землю, рослини, дерева, що він знає а я нє. Я не можу залишити то місце просто яко свій приватний парк. Я потребую допомоги та поради: і мені вартувало би отримати їх чимскоріше.”

Він встав на ноги і попрямував до того місця, з якого намірився почати роботу. Він зняв з себе свій плащ. Тоді, внизу у маленькій прикритій заглибинці, захованій від широкого зору, він побачив чоловіка який дивився довкола досить розгублено. Він спирався на лопату, але явно не знав що має робити. Бавунцьо гукнув його. „Парафія!” закликав його він.

Парафія закинув собі на плече свою лопату і підійшов до нього. Він все ще кульгав трохи. Вони не говорили ніц один до одного, просто привіталися кивком голови, як то вони звикли робити, зустрічаючись на вулиці; але тепер вони йшли разом, пліч-о-рліч. Безжодногослівно, Бавунцьо та Парафія погодилися де конкретно ставити будиночок та садок, які очевидно вимагалися.

В міру того, як вони працювали разом, ставало видно що з них двох тепер власне Бавунцьо ліпше вмів впорядкувати свій час і докінчувати справи. Дивно, але то Бавунцьо був найбільше занурений у будівництво та садівництво, тоді як Парафія часто бродив довкола, позираючи на дерева, і особливо на Дерево.

Одного дня Бавунцьо був зайнятий висаджуванням живоплітного парканчика, а Парафія лежав на траві біля нього, і дивився уважно на прекрасну та гарнокшталтну жовту квіточку, яка виростала зі зеленого газону. Бавунцьо понасаджував багато тих квіточок поміж коріння Дерева давним-давно. Раптом Парафія поглянув угору: його лице блистіло у сонячних променях, і він посміхався.

„То є величне!” мовив він. „Мені не слід тут бути, справді. Дякую що замовив за мене слівце.”

„Та ти шо, смієшся,” cказав Бавунцьо. „Я не пам’ятаю що я там говорив був, але чогось такого я взагалі не казав, то точно.”

„Та казав, казав,” мовив Парафія. „І то сказане тобою витягнуло мене звідти значно скоріше. Той Другий Голос, знаєш: він послав мене сюди; він сказав що ти хотів мене побачити. Я завдячую то тобі.”

„Нє. Ти завдячуєш то Другому Голосові,” сказав Бавунцьо. „Ми обидвоє йому завдячуємо.”

Вони почали далі жити і працювати разом: я не знаю наскільки довго. Нема потреби заперечувати що спершу вони часвідчасово незгоджувалися один з одним, особливо коли вони змучувалися. Бо спершу вони часом змучувалися. Вони виявили, що їм обидвом видали були тоніки. Кожна пляшчинка мала ту саму етикетку: Кілька краплин треба приймати разом із водою зі Струмка, перед спочинком.

Вони знайшли Струмок у самому серці Лісу; тільки недавно Бавунцьо уявляв собі його, але ніколи не намалював був його. Тепер він відчував що власне той струмок був джерелом того озера, яке виблискувало, ген далеко, і поживленням для всього що росло в тій країні. Кілька крапель робили воду в’язкою, досить гіркою на смак, але оживлюючою; і в голові від неї ставало ясніше. Випивши, вони відпочили; а потім встали на ноги знов і тепер робота пішла далі вже веселіше. В такі хвилини Бавунцьо думав про чудові нові квіти і рослини, а Парафія завжди точно знав як їх треба садити і де вони найліпше приймуться. Перш ніж в них закінчився тонік, вони вже його перестали потребувати. Парафія перестав кульгати.

В міру того як їхня робота наближалася до кінця, вони дозволяли собі більше і більше часу проводити спацеруючи, роздивляючись дерева, і квіти, і світла і кшталти, і рельєф місцевості. Часвідчасово вони співали разом; але Бавунцьо помітив що почав тепер повертати свій погляд частіше і частіше у сторону Гір.

І от час настав, кори будинок у жолобі, сад, трава, ліс, озеро, і вся країна їхня були майже завершені, у по-своєму правильному стилі. І Велике Дерево пишно розквітло.

„Ми закінчимо цьоговечір,” сказав Парафія одного дня. „Після того ми вирушимо на справді довгий спацер.”

Вони вирушили наступного дня, і спацерували аж доки, через простори, вони не дійшли до Крайземлі. Крайземлі звичайно не був видимий: не було ніякої лінії, чи там паркана чи стіни; але вони знали що сягнули марґінесу тої країни. Вони побачили чоловіка, він виглядав як пастух; він прямував назустріч їм, вниз по травистих схилах, які вели до Гір.

„Чи вам потрібний провідник?” запитав він. „Чи бажаєте прямувати далі?”

На мить тінь впала між Бавунцьом та Парафією, бо Бавунцьо знав що він тепер таки хоче йти далі, і що йому (в певному сенсі) слід іти далі; але Парафія не хотів іти далі, і не був ще готовий до того, щоби йти.

„Я мушу почекати на свою дружину,” сказав Парафія Бавунцьові. „Їй би було сумно самій. Я так розумію що вони відправлять її сюди до мене, рано чи пізно, коли вона буде готова, і коли я їй тут приготую місце. Будинок вже закінчений, побудували ми його з тобою так добре як змогли; але я хочу ще їй показати його. Сподіваюся вона потрафить його якось поліпшити: зробить його затишнішим. Я також маю надію що ця країна їй сподобається.” Він обернувся до пастуха. „Чи ви є провідником?” запитав він. „Чи можете мені сказати назву цієї країни?”

„Хіба ви не знаєте?” сказав чоловік. „То є Бавунцьова Країна. То є Бавунцьовий Малюнок, чи принаймні більша його частина: частинку її тепер складає Парафієвий Садок.”

„Бавунцьовий малюнок!” промовив Парафія у подивуванні. „То що, ти придумав тово все, Бавунцю? Я ніколи не знав що ти є такий розумний. Чому ти мені не розповів був?”

„Він намагався тобі про то розповісти давним-давно,” сказав чоловік. „але ти навіть не хотів глянути. На той час він мав тільки полотно та фарбу, а ти хотів їх забрати в нього і залатати ними свій дах. Ви тоді називали то все Бавунцьові Бздури або Тотаво Мазанина.”

„Але тоді воно виглядало не так, воно не було реальним,” сказав Парафія.

„Ні, тоді то було лише враження-спалах,” сказав чоловік; „але ти міг би зловити той спалах, якби коли-небудь вважав що воно того вартує спробувати.”

„Я йому не дуже давав нагоду,” сказав Бавунцьо. „Я ніколи не намагався пояснити. Я мав звичку називати тебе Старий Землерий. Але яка тепер різниця? Ми з тобою мали тепер нагоду пожити і попрацювати разом. Все могло би скластися по-інкашому, але навряд чи могло би воно скластися якось ліпше. Тимнеменш, боюся що тепер мені час настав вирушати. Ми з тобою ще зустрінемося, маю надію: є прецінь багато інших речей які ми можемо робити разом. Бувай!” Він тепло потиснув Парафієву руку, яка виглядала як добра, тверда, чесна рука. Він повернувся і оглянувся на мить. Цвіт Великого Дерева сяяв як полум’я. І пташки літали у повітрі та співали. Тоді він посміхнувся, і кивнув головою до Парафії, і пішов в компанії з пастухом.

Він хотів дізнатися більше про овець, про високі пасовиська, і кинути оком на ширше небо, і йти ще далі і далі вперед в керунку Гір, лише вгору. Понадто я не беруся вгадувати що з ним далі трапилося. Навіть маленький Бавунцьо у своєму старому домашньому будинку міг кидати погляд на гори що були далеко-далеко, і гори ті влізли були йому в кутики його картини; але як вони достеменно виглядали, і що там було позаду за ними — то може знати тільки той хто виліз на них.

„На мою думку він був дурним чоловічком,” мовив Радник Томпкінс. „Ніц вартий, власне кажучи; ніякої від нього користі Суспільству не було взагалі.”

„О, я навіть не знаю,” мовив Аткінс, котрий не був якоюсь поважною особою, а просто шкільним вчителем. „Я не впевнений: все залежить від того, що саме ти маєш на увазі під словом користь.”

„Ніякої практичної чи економічної користі,” сказав Томпкінс. „Наважуся сказати що можливо його можна було би виховати і зробити якоюсь функціональною деталькою якби ви вчителі ліпше знали свою справу. Але ви не знаєте свою справу як належиться, і тому в нас в суспільстві є непотрібні люди такого типу. Якби я керував цією країною, я би припахав його і таких як він до якоїсь праці до якої вони є придатні, мити тарілки в громадській їдальні чи ще чогось, і припильнував би що вони виконують свою роботу належним чином. Або повбивав би їх всіх. Його мені слід було вбити вже давно.”

„Вбити його? Ти маєш на увазі що ти би заставив його вирушити в мандрівку задовго до того як настане його час?”

„Так, якщо ти конче мусиш використовувати той безсенсовний старий вислів. Пропхати його крізь тунель до великої Сміттєвої Купи: от що я маю на увазі.”

„Тобто ти вважаєш що малювання є ніц варте, що воно не є чимось таким що слід оберігати, чи поліпшувати, чимось від чого є якась користь.”

„Звичайно, від малювання є користь,” мовив Томпкінс. „Але від його малювання користі не було ніякої. Існує широкий спектр потенційних можливостей для сміливих молодих людей які не бояться нових ідей та нових методів. Але не тово застаріле заняття. Приватне мріяння. Він не в стані був би створити ефектну афішу щоб врятувати собі життя. Завжди так ретельно бавунцявся з листками та квітками. Якось одного разу я запитав був його чому. Він відповів мені що на його думку вони є гарненькі! Нє, ну ти можеш повірити? Він сказав гарненькі! ‘Що гарненьке? Травленнєві та ґенітальні органи рослин?’ спитав я його; і він не мав що відповісти. Ну балакун дурний!”

„Балакун,” зітхнув Аткінс. „Так, бідний чоловічок, він ніколи нічого не докінчив був. А, ну, а його полотнам знайшли були ‘краще застосування’ відколи він відбув. Але я не впевнений, Томпкінсе. Ти пам’ятаєш то велике полотно, яким вони залатували були пошкоджений дах сусіднього будинку, після тих штормів та повеней? Я знайшов шматочок того полотна, посеред поля. Він був пошкоджений, але читабельний: на ньому зображені були вершина гори та галузка з листками. Я не можу викинути то собі з голови.”

„Викинути собі звідки?” сказав Томпкінс.

„Про кого то ви двоє говорите?” запитав Перкінс, втручаючись в розмову в ім’я миру. Аткінс трохи почервонів.

„Та то ім’я не вартує щоб його згадували” сказав Томпкінс. „Я взагалі не знаю чому ми про нього говоримо. Він навіть не мешкав у місті.”

„Нє, не мешкав,” мовив Аткінс; „але ти кинув був оком на його будинок тимнеменш. От чому ти часто заходив був до нього, і презирливо кривив писком, п’ючи його чай. Ну, дістав ти вже його тепер будинок, і ще один будинок у місті теж, то вже не скупися так назвати його ім’я. Ми говоримо про Бавунця, якщо тобі цікаво, Перкінсе.”

„Ох, бідний малий Бавунцьо!” мовив Перкінс. „Я ніколи не знав що він малював.”

То був напевно останній раз коли Бавунцьове ім’я випливало у розмові. Щоправда, Аткінс зберіг дивний краєчок картини. Більша частина того краєчка покришилася; але один прекрасний листочок зберігся неушкодженим. Аткінс поставив його в рамочку. Пізніше відніс його до Міського Музею, і тривалий час „Листок: виконаний Бавунцьом” висів там у куточку музейної залі і рідко коли яка пара очей його помічала. Але згодом Музей згорів, і той листок, як і його творець Бавунцьо, стали зовсім забуті в його старенькій країні.

„Ця земля направду виявилася дуже корисною,” сказав Другий Голос. „Для вакаційного відпочинку чи відновлення сил. То чудове місце для одужання; і не тільки, для багатьох воно є найліпшою підготовкою до перебування в Горах. У деяких випадках воно творить дива. Я посилаю туди все більше та більше людей. І рідко кого коли доводиться повертати назад.”

„Нє, все-таки деколи доводиться,” мовив Перший Голос. „Я думаю що нам пора дати цьому реґіонові назву. Що пропонуєш?”

„Провідник то питання нещодавно вирішив,” мовмв Другий Голос. „Починається посадка на поїзд до станції Бавунцьова Парафія: він вже довгий час викрикує ту фразу, оголошуючи маршрут. Бавунцьова Парафія. Я їм обидвом послав повідомлення про цю назву.”

„Яка була їхня реакція?”

„Вони обидвоє сміялися. Так сміялися що аж відлуння котилося горами!” 

John Ronald Reuel Tolkien - Smith of Wootton Major (1967)

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТОНА (1967)
Джон Рональд Руел Толкіін

Переклад © 2005 Остап Дзондза. Всі права застережені
Ориґінальний текст взято з: http://www.ae-lib.org.ua/texts-c/tolkien__smith_of_wootton_major__en.htm

--------------------------

Було якось певне село, не дуже давно для того хто має довгу пам’ять, і не дуже далеко для того хто має довгі ноги. Вутон Великий звалося воно бо було більшим від Вутона Малого, яке знаходилося кілька миль углиб лісу; але не було воно дуже великим, хоча на той час процвітало, і добряча кількість людей мешкала в ньому, добрих, поганих, і змішаного типу як то завжди буває.

То було по-своєму знамените село, знане по всьому краєві через обдарованість своїх майстрів до розмаїтих ремесел, але понад усе через своє готування. Мало воно велику Кухню яка належала Раді Села, а Майстер Кухар був поважною особою. Кухаревий Будинок і Кухня примикали до Великої Залі, найбільшої та найстарішої споруди в тій місцині і теж найладнішої. Була вона збудована з доброго каменю і доброго дуба і була добре доглянутою, хоч і не була вже пофарбованою ані позолоченою як колись. У Залі селяни дотримували свої зустрічі і суперечки, і свої громадські святкування, і свої сімейні зібрання. Тож Кухареві була робота, прецінь до усіх тих нагод мав він зрихтувати належне їдження. Для фестивалів, що їх було багато в тракті року, ідження яке вважали належним, мало бути пишним і мало його бути багато.

Був у них один фестиваль, на який усі довго чекали, бо то був єдиний фестиваль, який дотримували в зимі. Він тривав протягом одного тижня, а в останній його день при заході сонця відбувалася забава звана Празником Добрих Дітей, куди небагатьох було запрошувано. Безсумнівно, декого вартого запрошення оминули, а декого не вартого запросили через помилку; бо так буває, хоч ті хто влаштовує такі справи й намагаються бути ретельними. В кожнім випадку дитина мала нагоду потрапити на Празник-24 головно лиш при нагоді святкування своїх уродин, бо дотримували забаву тільки одного разу на 24 роки, і на неї запрошували тільки 24 дитини. На ту оказію Майстер Кухар мав дуже постаратися, і на додаток до багатьох інших файних страв звичаєм для нього було зготувати Великий Торт. Ім’я Кухара пам’ятали перш за все за досконалістю (чи навпаки) у зготуванні того торту, бо Майстер Кухар рідко чи ніколи не доживав на посаді достатньо довго аби зготувати ще один Великий Торт.

Щоправда, одного разу, діючий Майстер Кухар, на подив усіх, бо не траплялося того досі ніколи, раптово оголосив що потребував вакації; і пішов собі, ніхто не знав куди; а коли повернувся через кілька місяців то видавався досить зміненим. Він був до того добрим чоловіком, любив бачити як інші люди тішаться, але сам був серйозним, і маломовним. Тепер він був веселішим, і часто казав та робив несамовито сміховинні речі; а на забавах бувало сам співав радісні пісні, чого не очікували від Майстра Кухара. Також він привів із собою учня; і тим село було вражене.

Для Майстра Кухара не було вражаючим мати собі учня. Було то звичним. Майстер обирав когось як наставав час, і навчав його усьому що міг; і в міру того як обидвоє росли у віці, учень переймав більшу частку важливої роботи, щоб як Майстер вмре чи піде на пенсію, бути на місці, отримати посаду і стати наступним Майстром Кухарем. Але Майстер про якого йде мова, ніколи ще не обирав учня. Він завжди мовив: „ще є досить часу”, або „Я маю очі відкриті і виберу когось щойно знайду хто мені підходить.” Але тепер він привів із собою простого хлопаку, і не з їхнього села. Він був компромісніший за парубків з Вутона, і бистріший за них, делікатний і дуже ґречний, але абсурдно молодий на ту роботу, ледве мав тринадцять років як на свій вигляд. Тимнеменш, обирати собі учня було справою Майстра Кухара, і ніхто не мав права втручатися в то; а отже той хлопака залишився і замешкав у Кухаревім Будинку аж доки не виріс і не знайшов собі власне помешкання. Люди згодом звикли бачити його поблизу, і він знайшов собі кількох друзів. Вони і Кухар звали його Альфом, але для всіх інших він був просто Учень.





Наступна несподіванка прийшла тільки три роки потому. Одного весняного ранку Майстер Кухар зняв свій високий білий капелюх, згорнув свої чистенькі фартухи, повісив свій білий плащ, взяв здоровий патик із ясеню, і торбинку, і вирушив в дорогу. Він попрощався з учнем. Нікого більше поблизу не було.

„Бувай, наразі, Альфе,” він сказав. „Я полишаю тебе керувати тут усім, наскільки ти справишся, а ти завше справовувався дуже добре. Я очікую що все буде добре. Якщо ми ще колись зустрінемося, сподіваюся ти мені тоді розкажеш як у тебе вийшло. Скажи їм що я відбув на ще одну вакацію, але на той раз я вже не повернуся.”

У селі був добрячий переполох коли Учень переказав ту звістку людям які прийшли до Кухні. „Таке зробити!” казали вони. „І без попередження чи там „Бувайте!” Як нам тепер собі дати раду без Майстра Кухара? Він нікого не лишив на своє місце.” У всіх їхніх обговореннях ніхто ніколи не думав зробити молодого Учня Кухарем. Він виріс і став трохи вищим але далі виглядав як хлопець, і прослужив тільки три роки.

Врешті через брак ліпшої кандидатури вони призначили Майстром Кухарем одного чоловіка з села, який вмів готувати досить добре, до певної міри. Коли він був молодшим, він допомагав Майстрові коли було багато роботи, але Майстер ніколи не виробив симпатії до нього, і не взяв би його за учня. Тепер вуйко той був солідним чоловіком з жінкою й дітьми, і акуратно поводився з грошима. „У всякому випадку він не поїде собі геть, не повідомивши нас,” вони казали, „і най ліпше будем мати поганого кухара ніж ніякого. Сім років лишається до наступного Великого Торту, і на той час він певно вже буде вміти його зготувати.”

Ноукс, бо так його звали, був вельми втішений тим поворотом подій. Він завжди бажав бути Майстром Кухарем, і ніколи не сумнівався що зможе собі дати раду. Часами, коли він залишався сам у кухні, він бувало одягав високий білий капелюх, і споглядав себе у виполіруваній сковорідці, і говорив: „Як життя, Майстре. Той капелюх вам пасує люкс, як на вас роблений. Маю надію справи ваші йтимуть файно.”

Справи йшли досить файно; бо спершу Ноукс старався як міг, і мав Учня до помочі. Направду він навчився багато від нього, підглядуючи за ним, хоч того Ноукс ніколи не визнавав. Але ось надходив час на Празник-24, і Ноукс мав собі думати про готування Великого Торту. В душі він хвилювався з того, бо хоча після семирічних вправлянь йому вдавалося зготувати терпимі пляцки і тістечка для звичних нагод, він знав що його Великий Торт напружено очікують, і що має він задовільнити строгих критиків. Не тільки дітей. Менший за розміром торт із тих самих складників і тієї самої випічки треба було теж спекти для тих хто помагав готувати забаву. Також, очікували що Великий Торт має мати щось новотвірне та несподіване в собі, що він не може бути простим повторенням попереднього.

Його головний намір полягав у тому що торт має бути солодким та пишним; і він вирішив що слід його цілковито покрити цукровою глазурою (яку Учень вмів добре приготувати). „То зробить торт слічним і феїсто-чарівним,” думав він. Феї та цукорки то були дві речі з його бідних знань про смаки дітей. Феї він вважав не вписувалися в певні рамки; але до цукорок він далі мав пасію. „Ах! Феїсто-чарівно,” мовив він, „то дає мені одну ідею.”; і так йому прийшло до голови що він може увіткнути маленьку лялю на верхівку посередині Торту, зодягнену у все біле, в руці вона буде тримати чарівну паличку з блискітковою зірочкою на кінчику, і ще буде напис КОРОЛЕВА ФЕЄКРАЮ рожевою глазурою довкола її ніг.

Але коли він почав готувати складники для тортоготування, він виявив що має тільки слабенькі спомини про те, що має міститися всередині Великого Торту; тож він заглянув до деяких старих рецептових книг що їх залишили по собі попередні кухарі. Вони були затяжкі для нього, навіть якщо йому вдавалося розібрати писанину, бо згадувалося там про багато речей про які він ніколи не чув, а деякі він вважав що забув і тепер не було часу їх дістати; але він подумав що може скористатися кількома прянощами, про які писала книжка. Він пошкрабав голову і згадав старе чорне пуделко з кількома різними секціями в яких останній Кухар якось тримав прянощі та інші штучки для особливих тортів. Він не заглядав туди відколи перейняв посаду але пошукавши, знайшов пуделко на високій поличці у схроні.

Він зняв пуделко з полички і здмухав порохи з накривки; але коли відкрив то виявив що всередині залишилося дуже мало прянощів, а ті що були ті були висохлі та запліснявілі. Але в одній із секцій, в кутику лежала маленька зіронька, заледве така як наші шестипенси за розміром, чорної барви, ніби зроблена зі срібла, але потьмяніла. „Але кумедна!” сказав він, розглядаючи її до світла.

„Н, вона не кумедна!” сказав голос позаду, так раптово що Ноукс аж підстрибнув. То був голос Учня, і він ще ніколи не говорив до Майстра таким тоном. Направду він рідко коли говорив до Ноукса взагалі якщо тільки той не звертався до нього першим. Юнак як має бути, досить пристойний на свій вік; най він буде вправний з глазурою але йому ще багато слід вчитися: то була думка Ноукса.

„Що ти хочеш сказати, юначе?” мовив він, не вельми задоволений. „Якщо вона не кумедна то яка вона?”

„Вона є файна,” мовив Учень. „Походить з Феєкраю.”

Тоді Кухар засміявся. „Добре; най буде,” сказав він. „Означає майже то саме; але називай то так коли маєш бажання. Колись ти виростеш. Тепер можеш далі братися ща виколупування кісточок із родзинок. Якщо попадуться якісь феїсто-витончені, скажеш мені.”

„Що ви збираєтеся робити з зіркою, Майстре?” сказав Учень.

„Покладу її в Торт, зрозуміло,” сказав Кухар. „Власне те, що треба, тим більше вона феїсто-чарівна,” загигикав він. „Думаю ти сам був на дитячих забавах, і не так давно; там до суміші встромляють маленькі забавунці, і монетки, і всяке інше. Менше з тим, ми спробуємо то в цьому селі: воно розважає дітей.”

„Але то не є забавунця, Майстре, то є промениста зірка,” сказав Учень.

„Ти вже то казав,” перервав його Кухар. „Дуже добре, я скажу дітям. То їх розсмішить.”

„Я не думаю що їх розсмішить, Майстре,” сказав Учень. „Але то правильна ідея, цілком правильна.”

„Ти мені кажеш?” мовив Ноукс.

У свій час Торт був зготований і спечений і покритий глазурою, здебільшого руками Учня. „Оскільки ти налаштований на фей, я дам тобі зробити Королеву Феєкраю,” Ноукс сказав йому.

„Дуже добре, Майстре,” він відповів. „Я зроблю то якщо ви є надто зайняті. Але то була ваша ідея ане моя.”

„В тому місці моя робота мати ідеї, ане твоя,” сказав Ноукс.





На Празнику Торт стояв посередині довгого стола, в центрі кола двадцяти чотирьох червоних свічок. Його вершечок був у кшталті малої білої гори, по боках якої росли деревцята, виблискуючи ніби вкриті морозцем; а на щиті гірки дрібонька мала фіґурка стояла на одній нозі як снігуронька в танці, і мала в руці мацьопну чарівну паличку з льоду який розсіював іскорки світла.

Діти споглядали то з широко відкритими очима, і одна чи дві дитини заплескали в долоні, вигукуючи: „Чи ж то не є файне і не феїсто-чарівне!” То втішило Кухара але учень виглядав невдоволено. Вони обоє були присутні: Майстер мав розрізати Торт коли настане час, а учень мав йому нагострити ножа.

Врешті Кухар взяв до рук ножа і приступив до столу. „Маю вам сказати, мої файні,” мовив він, „що всередині тої чудової глазурі є торт приготований з багатьох смачних речей до їдження; але також до них домішані є багато інших маленьких гарненьких штучок, забавунці, і монетки і чого там тільки нема, і мені казали що то є на щастя віднайти у своєму шматочку якусь із них. Їх є в торті двадцять чотири, то значить має бути по одній для кожного з вас, якщо Королева Фея вчинить по чесному. Але не завжди вона так чинить: бо то хитре мале створіння. Спитайте пана Учня.” Учень повернув голову і уважно вивчив лиця дітей.

„Нє! Я забув,” сказав Кухар. „Їх є двадцять-п’ять цього вечора. Є теж мала срібна зіронька, особлива і маґічна, якось так пан Учень каже. То вважайте! Бо як зламаєте собі об неї якийсь зі своїх гарних передніх зубчиків, то вам зіронька його не відремонтує. Але я вважаю що то є все одно особлива вдача віднайти її.

То був добрий торт, і ніхто не прискіпився ні до чого, крім того що мав він розмір не більший ніж було потрібно. Коли його розрізали на кавалки, то кожній дитині випало по шматку, але понадто нічого не зосталося: добавки не було. Шматки торту скоро зникнули і час від часу забавунця чи монетка віднаходилися. Дехто знайшов одну, дехто дві, а дехто жодної; бо кожен мав свою удачу, чи була там ляля з чарівною паличкою на торті чи не було її. Але коли торт був з’їджений, не виявилося ані сліду якоїсь маґічної зіроньки.

„Най Бог боронить!” мовив Кухар. „Значить вона була зроблена не зі срібла; мабуть вона розтанула. Чи може пан Учень мав рацію і вона була направду маґічною, і ось щойно зникнула і повернулася до Феєкраю. Недобре так жартувати, але недобре.” Він подивився на Учня зі скривленою посмішкою, а Учень глянув на нього своїми чорними очима і зовсім без посмішки.





Все одно, срібна зіронька була направду феїстою зіркою: Учень не робив помилок на той рахунок. Сталося так що один із хлопчиків на Празнику проковтнув її навіть не помітивши того, хоча знайшов був у своєму шматочку срібну монетку і дав її Нелі, дівчинці яка стояла поруч із ним: вона виглядала такою розчарованою, не знайшовши в своєму шматочку нічого такого цікавинного. Він часом задавав собі питання що таки трапилося з зіронькою, не знаючи що вона залишилася з ним, заховалась кудись де її не було відчутно; бо такий мала вона намір. В тім місці чекала вона довгий час, аж настала пора.

Празник був у середзимі, але тепер був Червень, і ніч зовсім не була темною. Хлопець встав перед світанком, бо не хотів спати: наставали його десяті уродини. Він виглянув у вікно, і світ видавався тихим і очікуючим. Подув маленький бриз, прохолодний і пахучий, прошурхавши дерева що прокидалися. Потім наступив світанок, і вдалині він почув початок світанкової пісні птахів, звук якої наростав, наближаючись до нього, аж доки не ринула до нього, заповнюючи усю землю довкола будинку, і пішла далі як хвиля музики на захід, а сонце тим часом здіймалося понад краєчком світу.

„То мені нагадує про Феєкрай,” почув він свій власний голос; „але у Феєкраї люди теж співають.” Тоді він почав співати, високо та чисто, дивними словами які він видавалося знав напам’ять; і в той момент зіронька випала йому з рота і він злапав її розкритою долонею. Вона була яскраво срібною тепер, виблискуючи в сонячному світлі; але дрижала і трохи піднялася догори, ніби збираючись полетіти геть. Не дуже думаючи, він плеснув своєю долонею об голову, і так зіронька зосталася посередині чола, і він носив її потім багато років.

Мало людей у селі помітили це хоча вона не була невидимою для уважного ока; але вона стала частиною його обличчя, і звично взагалі не сяяла. Трошки з її світла перейшло його очам; і його голосу, який став гарним відколи до нього прийшла зіронька, і ставав ще гарнішим в міру того як він зростав. Людям подобалося як він говорив, навіть якщо було то попросту „Доброго ранку”.

Він став добре відомим у своїй країні, не лише у своєму селі, але й у багатьох інших довкруги, за свою майстерність. Його батько був ковалем, і він продовжив його справу і вдосконалив батькове ремесло. Ковальчук було його ім’я поки батько був при житті, а далі просто Коваль. Бо на той час він вже був найліпшим ковалем між Далеким Іістоном та Західлісом, і вмів робити речі кожного кшталту у своїй кузні. Більшість із них, звичайно, були прості та практичні, до вжитку на щодень: знаряддя для ферми, інструменти для столярів, приладдя кухонне, баняки і сковорідки, решітки і петлі і завіси на двері, гаки для вішання сковорідок, андірони, підкови і подібні речі. Вони були міцні і служили довго, але мали теж у собі певну витонченість, будучи зразком гарної форми, приємні до тримання в руках і до споглядання.

Але деякі речі він, як мав час, робив для насолоди; і вони були красиві, бо ж умів він вкласти залізо у прекрасні форми які виглядали такими легкими та делікатними як прикраса листків і цвіт чи, видавалося, навіть більше. Мало хто міг пройти повз браму чи ґратки його виробництва, не перестаючи подивовуватися ними; ніхто теж не міг пройти крізь них коли вони були замкнені. Він співав коли виготовляв речі такого типу; і коли Коваль починав співати, то ті хто були неподалік спиняли свою працю і приходили до кузні послухати його.





Ото було все що більшість людей знали про нього. Того було направду досить і більше ніж досягнули інші чоловіки та жінки у тому селі, навіть ті що були майстерні та працьовиті. Але йому належало дізнатися більше. Бо Коваль познайомився з Феєкраєм, і деякі його реґіони він знав як і кожен смертний міг їх знати; хоча з того часу надто багато стало бути такими як Ноукс, він говорив про це мало з ким опріч своєї дружини та дітей. Його дружиною була Неля, котрій він тоді дав срібну монетку, а донькою була Наня, а сина звали Нед Ковальчук. Він них то все рівно не можна було приховати, бо часом бачили вони як зіронька сяяла у нього на чолі, коли він приходив додому з тих довгих своїх довгих спацерів, на які він вибирався наодинці вечорами, чи коли повертався з мандрівки.

Час від часу він покидав домівку, деколи пішки, деколи верхи, і взагалі вважалося що то він по справах бізнесових, і часом так і було, а часом ні. У всякому випадку не по замовлення і не для купівлі сирого заліза, деревного вугілля, чи іншого провіянту, хоча він ставився до таких речей дбайливо і знав як чесно перетворити пенні у двопенс, як каже прислів’я. Але мав він справи свого роду у Феєкраї, і там його радо вітали; бо зіронька ясно сяяла у нього на лобі і був він настільки в безпеці наскільки міг бути смертний у тій небезпеконосній країні. Менші Зла сторонилися зіроньки, а від Більших Зол був він захищений.

За то він був вдячний, бо скоро помудрішав і зрозумів що до див Феєкраю не можна підступитися без небезпеки, і що багатьом Злам не можна кидати виклик, не маючи на озброєнні сил настільки величних що жоден смертний не здолає ними послугуватися. Він залишився вченим і дослідником, не воїном; і хоча з часом він би міг зкувати зброю що в його власному світі могла би мати досить сили аби стати предметом великих оповідей і вартувала би королівської суми грошей, він знав що у Феєкраї вона мало би важила. Тож із-поміж багатьох речей які він зробив, тепер не пам’ятається щоби коли-небудь він зробив меча чи списа чи вістря стріли.

У Феєкраї спершу він головним чином тихо гуляв між дрібного люду і делікатних створінь у лісах і лугах ясних долин, і біля яскравих вод у яких ночами дивні зірки сяяли а при заході сонця віддзеркалювалися блискучі щити далеких гір. Деякі зі своїх коротших відвідин він проводив споглядаючи лише одне дерево чи одну квітку; але пізніше у довших мандрівках він побачив речі красиві і теж страшні які він не міг чітко пригадати ані теж переповісти друзям, хоча й знав що вони знаходилися глибоко в його серці. Але деякі речі він таки не забув і вони залишилися в нього в голові як дива та таємниці котрі він часто викликав у пам’яті.





Коли він вперше почав спацерувати без провідника то думав що відкриє далекі межі землі; але високі гори стали йому на дорозі і обходячи їх довгими дорогами він досяг нарешті пустинного берегу. Він стояв над Морем Безвітрового Шторму де блакитні хвилі, як зодягнені у снігову одежу пагорби, викочувалися тихо з Несвітла на довге прибережжя, приносячи на собі білі кораблі які поверталися з битв на Темних Походах про які людям не було нічого відомо. Він бачив як великий корабель високо підкинуло над сушею, а піниста вода беззвучно відступила від нього назад до моря. Одинадцять мореплавів були високі і страшні; їхні мечі сяяли, їхні списи яскравіли на сонці, ав їхніх очах було пронизливе світло. Раптом вони підняли голоси у пісні тріюмфу, і тут його серце пройняв страх, і він впав обличчям донизу, і вони переступили через нього і помандрували далі відлуннистими пагорбами.





Надалі він не ходив більше до того прибережжя, переконаний що знаходиться на острівному королівстві, яке оточене Морем, і звернув свою увагу на гори, забажавши сягнути серця королівства. В одній із тих мандрівок на нього зрушився сірий туман і він залишався довгий час у непевності аж доки туман не відкотився геть і він виявив що знаходиться на широкій рівнині. Ген далеко був великий пагорб тіні, а з тієї тіні, котра була корінням, виросло Дерево Короля, і воно розгорталося у небо, і сяяло як сонце опівдні; і відразу вродило незліченну кількість квітів та плодів, і жоден із них не був подібний на інший що проростав на тім дереві.





Він ніколи більше не бачив того дерева, хоча часто шукав його. На одній із таких мандрівок, сходячи на Зовнішні Гори, він потрапив на вглиблену між ними долину, на дні якої лежало озеро, спокійне і без жодної зморшки хоча вітерець хвилював ліси які лежали довкола нього. Світло у тій долині було як червоний схід сонця, але йшло з озера. З похилої скелі котра нависала над озером він подивився вниз і йому здавалося що він може прогледіти до незміримої глибини; і там він побачив дивні кшталти полум’я яке вигиналося і розгалужувалося і коливалося як здоровенні водорості у морському жолобі, а червоногарячі створіння ходили між ними туди-сюди. Сповнений подиву, він підійшов до краю водної поверхні та торкнувся ногою, але то виявилася не вода: було то щось твердіше за камінь і блискучіше за шкло. Він ступив на поверхню ногою і з гупотом упав, і дзвінкий гул пройшовся озером та відлуннився біля його берегів.

Вмить вітерець виріс у дикий Вітер, заревів як здорова звірина, і підніс його і потримав у повітрі над берегом, і поніс його далі по схилах, з круговертями і падіннями як мертвого листка. Він вхопив руками стовбур молодої берези і вціпився її, а Вітер люто боровся з ним, намагаючись відірвати його, але берізку пригнуло додолу сильним поривом вітру, і вона заховала його у своїх гіллях. Коли Вітер врешті минув, він встав на ноги і побачив що берізка була оголена. З неї був обірваний кожен листок, і вона плакала, і сльози текли з її гілок як дощ. Він поклав свої руки на її білу кору, мовлячи „Благословенна будь, берізко! Що можу я зробити щоби відшкодувати збитки чи принести подяку?” Він почув як відповідь деревця прийшла крізь його руку: „Нічого,” сказало воно. „Йди звідси геть! Вітер за тобою полює. Тобі тут не місце. Йди геть і ніколи не повертайся!”

Вибираючись із тої долини, він відчув як сльози берізки точилися вниз по його обличчю і відчув їхній згірклений смак на своїх губах. Його серце проймалося сумом коли він ішов своєю довгою дорогою, і певний час він узагалі не ходив до Феєкраю. Але він не міг його покинути, і по поверненні додому він відчув ще сильніше бажання помандрувати углиб землі.





Врешті він віднайшов дорогу крізь Зовнішні Гори, і пішов нею аж доки не дійшов до Внутрішніх Гір, і були ті гори високі і доземні і страшливі. А все ж урешті він віднайшов прохід яким він міг зійти на них, і одного дня зібравши хоробрість він пройшов вузькою прощелиною і глянув униз на Долину Завшерання (хоч він ще не знав її назви), зеленява якої перевершує зеленяву лугів Зовнішнього Феєкраю так як ті перевершують зеленяву наших лугів коли у нас весна. Там повітря таке прозоре що неозброєним оком можна роздивитися червоні язички птахів коли вони співають біля іншого краю долини, хоча вона дуже широка і пташки за розміром не більші за жайворонків.

На внутрішній стороні гори опустилися довгими схилами заповненими звуком булькаючих водоспадів, і у великім зачаруванні він додав темпу. Коли він ступив ногою на Низовину, то почув спів одинадцяти голосів, а на галявині біля річки з’яскравленої ліліями він натрапив на дівчат, яких було багато і всі танцювали. Їхня швидкість і ґрація, і постійна зміна манери їхніх рухів зачарувала його, і він ступив уперед до їхнього кола. Тоді раптово вони застигли і молода дівчина з розвіваним волоссям, одягнута в спідницю-шотландку, вийшла з гурту аби зустріти його.

Вона сміючись мовила до нього: „Ти стаєш хоробрим, Зорелобе, чи не так? Чи ж ти не боїшся що скаже Королева, коли дізнається про це? Хіба що може маєш від неї дозвіл.” Він завстидався, бо усвідомив щось, і зрозумів що вона прочитала його думки: він думав що зіронька у нього на лобі була пропуском усюди куди він бажав потрапити; але тепер він зрозумів що то було не зовсім так. Але вона засміялася і мовила знову: „Ходи! Як ти вже тут, то мусиш затанцювати зі мною”; і взяла його за руку і повела його в коло.

Там вони танцювали разом, і певний час він знав що то значить мати проворність і силу і радісність акомпаніювати їй. Певний час. Але минуло, як йому здалося, лише трошки часу, аж вони знову спинилися, і вона нахилилася і підняла білу квітку з-під своїх ніг, і увіткнула собі її у волосся. „Прощавай тепер!” мовила вона. „Може ще якось зустрінемося, з дозволу Королеви.”





Повернувшись додому, він не пам’ятав частини своєї подорожі від моменту тої зустрічі, аж до часу коли він опам’ятався і побачив що їде верхи по дорогах своєї країни; і в деяких селах люди вилуплювалися на нього у подивуванні та проводили його поглядом аж доки він не виїжджав поза межі їхньої видимости. Коли він під’їхав до свого будинку, його донечка вибігла і привітала його із захватом — бо він повернувся скоріше ніж вона очікувала, але не надто скоро для тих хто на нього чекав. „Татку!” вигукнула вона. „Де ти був? Твоя зіронька яскраво сяє!”

Коли він переступив поріг, зіронька потьмяніла знову; але Неля взяла його за руку і провела до порогу, і там повернулася лицем і подивилася на нього. „Чоловіче Дорогий,” мовила вона, „де ти був і що ти бачив? У тебе у волоссі квітка.” Вона витягнула її делікатно у нього з волосся, і поклала собі на долоню. Квітка виглядала так, ніби знаходилася на великій віддалі, а однак була тут, а від світла квітки різні предмети кидали тіні на стіни покою, бо вже був вечір і темнішало. Тінь чоловіка насувалася на неї і його велика голова нахилилася над нею. „Ти виглядаєш як велетень, Тату,” мовив його син, який дотихчасово мовчав.

Квітка не зів’янула ані не потьмяніла; і вони оберігали її як таємницю і як скарб. Коваль змайстрував малу скриньку що замикалася на ключик, і туди поклали квітку, і передавалася вона з покоління в покоління в його родині; і ті хто отримували у спадок ключик, бувало, часом відкривали скриньку і довго споглядали Живу Квітку, аж доки скринька не замикалася сама: бо час коли вона мала замкнутися від них не залежав.

Час не стояв на місці у селі. Багатьох людей нестало. На тому Празнику Дітей на якому він отримав зіроньку, Ковалеві навіть ще не було десяти років. Згодом прийшов ще один Празник-24, і на той час Альф став Майстром Кухарем і обрав нового учня, Гарпера. Ще через дванадцять років Коваль повернувся додому з Живою Квіткою; і ось тої зими чекали на ще один Дитячий Празник-24. одного дня того року Коваль блукав лісами Зовнішнього Феєкраю, і була осінь. Золотисті листки були на гіллях а червоні листки лежали на землі. Позаду нього почулися кроки, але він не звернув на них уваги, бо був занурений у свої думки.

Під час того візиту він отримав прохання прибути і пройшов довгий шлях. Шлях видавався йому довшим ніж будь-який із пройдених ним до того. Його провели і охороняли, але він слабо запам’ятав дороги якими йшов; бо часто був осліплюваний туманом чи тінню, аж доки не дійшов урешті до місця на високості під нічним небом незліченних зірок. Там його представили самій Королеві. Вона не носила корони і не мала престолу. Вона була там у своїй величі та славі, і довкола неї стояло її численне воїнство, яке виблискувало та іскрилося як зорі нагорі; але Королева була вищою ніж вістря їхніх здоровенних списів, а над її головою палало біле полум’я. Вона знаком наказала йому наблизитися, і з тремтінням він ступив уперед. Почувся високий і чистий звук труби і диви! Вони залишилися наодинці.

Він стояв перед нею і не клякнув шанобливо як належиться, бо був перейнятий страхом і відчував що в його низькому становищі будь жести були би даремні. Врешті він глянув догори і побачив її лице і її очі що нахилилися серйозно над ним; і він був стурбований і подивований, бо в той момент упізнав її: то була світловолоса дівчина із Зеленої Низовини, та танцівниця що під її ногами розцвітали квіти. Вона засміялася, побачивши що він пригадав собі, і потягнулася до нього: і вони довгий час собі розмовляли, здебільшого без слів, і він навчився багато чому з її думок; дещо принесло йому радість, дещо сповнило його смутком. Тоді він повернувся думками, прослідковуючи дотихчасовий хід свого життя, аж доки не дійшов до дня Празника Дітей і приходу зіроньки, і раптом він знову побачив малу танцюючу фіґурку з чарівною паличкою і привстиджений опустив очі перед красою Королеви.

Але вона засміялася знову так само як сміялася була тоді в долині Завшерання. „Не сумуй за мною, Зорелобе,” мовила вона. „І не дуже соромся теж свого народу. Може ліпше маленька лялечка, ніж взагалі нічого не мати на пам’ять про Феєкрай. Для когось то була просто нагода побачити. Для когось іншого то був спогад. Спогад, який був з тобою весь час із того дня коли ти в глибині душі забажав побачити мене, і от я здійснила твоє бажання. Але більше я не можу тобі дати. Тепер на прощання я зроблю тебе своїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, то скажи йому наступне: „Час прийшов. Нехай він обере.”

„Але моя Пані Феєкраю,” промовив він запинаючись, „але де є Король?” Зорелоб задавав то питання багато разів мешканцям Феєкраю, і всі вони відповідали однаково: „Він нам не сказав де він є.”

А Королева відповіла: „Якщо він не сказав тобі, Зорелобе, тоді і я не можу тобі сказати. Але він часто вирушає у мандри і його можна здибати в незвичайних місцях. Тепер клякни перед своєю Королевою.”

Тоді він клякнув, і вона нахилилася і поклала свою руку йому на голову, і великий спокій найшов на нього: і йому здалося що він одночасно є і у Світі, і у Феєкраї, і теж десь поза межами обидвох, звідки їх обзирає, тож він відчував одночасно тяжку втрату чогось, володіння чимось, і спокій. Коли по хвилині той спокій відійшов, він підняв голову і встав на ноги. Світало, але ще були видні бліді зірки, а Королева зникла. Десь у далині він почув відлуння труби з гір. Високе поле де він стояв, було тихе та порожнє; і він знав що той шлях тепер вів назад до відчуття тяжкої втрати.





То місце зустрічі тепер було далеко позаду, і от він був тут, прогулюючись поміж опалого листя, розмірковуючи над усім що він був побачив і чого навчився. Звуки кроків наближалися. Тоді раптово голос звідкись збоку мовив: „Нам з тобою може по дорозі, Зорелобе?”

Він здригнувся і вийшов зі своїх думок, і побачив чоловіка біля себе. Чоловік був високий, і йшов бадьоро та швидко; зодягнений був з ніг до голови у все темнозелене і мав на собі каптур, який частково затінював його лице. Коваль був заскочений, прецінь тільки нарід Феєкраю називав його „Зорелоб,” але він не міг пригадати що б коли-небудь раніше бачив того чоловіка; і тимнеменш він мав тривожно-схвильоване відчуття що звідкись-таки він мав би його знати. „А куди твоя дорога веде?” запитав він.

„Я зараз прямую назад до твого села,” відповів чоловік, „і сподіваюся що ти теж повертаєшся.”

„Так, ти правий,” сказав коваль. „Давай пройдемося разом. Але щойно мені дещо прийшло до голови. Перш ніж я зібрався був у свою додомашню мандрівку, Велика Пані дала мені звістку, яку маю переказати, але ми скоро покинемо межі Феєкраю, і я не думаю що коли-небудь повернуся сюди. А ти?”

„Так, я повернуся. Можеш передати звістку через мене.”

„Але звістка призначена для Короля. Чи знаєш ти де шукати його?”

„Знаю. Яка є звістка?”

„Пані просто просила переказати йому: Час настав. Нехай він вибере.”

„Розумію. Далі не турбуйся тим.”

Вони покрокували далі посеред тиші, яка порушувалася тільки хрускотінням листків під їхніми ногами; але пройшовши кілька миль, коли вони ще були в межах Феєкраю, чоловік спинився. Повернувшись обличчям до коваля, він скинув каптур. Тоді коваль впізнав його. То був Альф Учень, як коваль і надалі називав його подумки, кожен раз пригадуючи той день, коли юний Альф стояв був у Залі, тримаючи блискучий ніж для розрізання Торту, а його очі сяяли у свічковому світлі. Він мусів би бути на цей час вже старшим чоловіком, бо він був Майстром Кухарем протягом багатьох років; але тут, стоячи під склепінням Зовнішнього Лісу, він виглядав як підмайстер тогочасній, хоча майстерніший: на його обличчі не було ані сивинки, ані зморшки, а очі його сяяли так, ніби віддзеркалювали світло.

„Я хотів би поговорити з тобою, Ковалю Ковальчук, перш ніж ми повернемося в твою країну,” мовив він. Коваль здивувався, бо сам нераз хотів стати до розмови з Альфом, але жодного разу не наважився. Альф завжди був ввічливо вітав його і дивився на нього дружніми очима, але очевидно уникав розмови з ним на самоті. Він тепер дивився на коваля дружніми очима; але підняв свою руку і вказівним пальцем торкнувся зірки на ковалевому чолі. Блиск зник із Альфових очей і коваль здогадався що той блиск то було відображене сяяння зірки, яка досі яскраво сяяла, але тепер потьмяніла. Він був здивований і обурено відсахнувся.

„Чи не вважаєш ти, Майстре Коваль,” запитав Альф, „що настав час тобі віддати цю річ?”

„А яке тобі діло, Майстре Кухар?” відповів він. „І чого б то раптом я мав тобі віддавати її? Хіба вона не є моя? Вона дісталася мені, і хіба ж то не вільно є людині тримати в себе речі, які до неї потрапляють, принаймні на згадку?”

„Лише деякі речі. Ті, які є подарунками і які отримуємо на спомин про щось, ті можемо тримати. Але речі іншого роду отримуємо не назавсе. Людина не може володіти ними вічно, чи берегти як спадковий скарб. Ті речі людині є позиченими. Тобі можливо не спадало на думку що комусь іншому може бути потрібна ця річ. Але так воно є. Час притискає. ”

Тоді коваль стурбувався, бо він був чоловік щедрий, і пам’ятав із вдячністю все що йому та зіронька в житті принесла. „Що ж тоді маю робити?” запитав він. „Чи маю віддати її одному з Великих у Феєкраї? Чи маю віднести її Королю?” І коли він запитував це вголос, надія проросла в його серці, що в разі такого доручення у нього буде привід ще раз відвідати Феєкрай.

„Ти можеш віддати її мені,” мовив Альф, „але тобі, можливо, буде дуже важко то зробити. Чи прослідуєш за мною до моєї кімнати-сховку аби покласти її назад до того самого пуделка в яке колись твій дідо поклав її?”

„Я не знав про це,” сказав коваль.

„Ніхто не знав про це крім мене. Лише я був тоді разом із ним.”

„Тоді я припускаю що ти знав як він прийшов сюди за зіркою, і чому він поклав її до пуделка?”

„Він приніс її з Феєкраю: то зрозуміло без питань,” відповів Альф. „Він залишив її тут, сподіваючись що вона перейде тобі, його єдиному внукові. Тож він сказав мені, бо вважав що я би зміг це влаштувати. То був тато твоєї мами. Я не знаю чи багато вона тобі про нього розповідала, якщо взагалі мала що розповідати. Він називався Вершник, і був великим мандрівником: він багато чого побачив і багато чого вмів робити ще до того як став Майстром Кухарем. Але він пішов був коли тобі було ще тільки два роки — і вони не змогли знайти йому ліпшої заміни ніж Ноукса, того бідаку. І все ж, як ми очікували, я став Майстром вчасно. Цього року я зроблю ще один Великий Торт: буду, наскільки мені відомо, першим Кухарем який за своє життя зробить другий торт. Я хочу вкласти в нього зіроньку.”

„Но то добре, я тобі її віддам,” мовив коваль. Він глянув на Альфа, ніби намагаючись прочитати його думку. „Чи знаєш ти, хто знайде її?” „Що тобі до того, Майстре Коваль?” „Мені хотілося би знати, якщо ти знаєш це, Майстре Кухар. Можливо, мені було би легше розлучитися з річчю, яка є настільки дорога мені. Дитина моєї доньки є ще надто маленька.”

„Можливо було би, можливо ні. Побачимо,” мовив Альф.





Жоден з них більше нічого не промовив, і вони пішли далі своєю дорогою, аж доки не вийшли з Феєкраю і нарешті повернулися до села. Тоді вони попрямували до Залі; і в той час дня у світі сходило сонце і вікна світили червоним світлом. Золочені різьби на Великих Дверях жевріли світлом, а дивні обличчя різних кольорів дивилися вниз із водостічних рур під дахом. Не так давно до того Заля була поновно зашклена і перефарбована, і стосовно тої справи у Раді було багато дискусій. Декому новий дизайн не подобався і вони назвали його „модняцьким,” але інші, більш знаючі, знали що то було повернення до старого звичаю. І все ж, оскільки вся та справа нікому не коштувала ані пенні і Майстер Кухар мусів був сам за все заплатити, йому дозволили зробити все по своєму. Але коваль не бачив залю в такому світлі дотихчасово, і споглядав її, замиловано, геть забувши про своє доручення.

Він відчув чийсь дотик на своїй руці, і Альф повів його довкола до маленьких дверей позаду будівлі. Він відкрив їх і повів коваля по темнім коридорі до кімнати-сховку. Там він запалив високу свічку, і відімкнувши шафу він зняв з полички чорне пуделко. Воно тепер було виполіроване і прикрашене срібними завиванками.

Він зняв з пуделка накривку і показав його ковалю. Одна маленька секція була порожня; інші були тепер наповнені спеціями, свіжими, з пікантно-пронизливим запахом, так що ковалеві очі почали сльозитися. Він взяв собі рукою за чоло, і зірка легко відломилася; але він відчув різкий укол болі, і сльози потекли йому по обличчі. І зоч зірка знову ясно сяяла, лежачи йому на долоні, він не міг її роздивитися, бачив тільки замацькану сліпучу пляму світла, яка здавалася далекою-далекою.

„Мусиш ти її туди покласти,” мовив він. „Бо я добре не бачу на очі.” Він простягнув свою руку, і Альф взяв у нього зірку, і поклав її на місце, і вона згаснула.

Коваль безжодногослівно обернувся і навпомацки попрямував до дверей. На порозі при виході він відчув що його зір прояснів. Був вечір і Вечорова Зоря сяяла в освітленім небі, близенько біля Місяця. На хвильку спинившись, аби поспостерігати за їхньою красою, він відчув руку на своєму плечі і обернувся.

„Ти добровільно віддав мені зірку,” мовив Альф. „І якщо й надалі хочеш знати якій дитині вона попадеться, я тобі розповім.”

„Направду, хочу.”

„Вона попадеться тій дитині, яку ти призначиш.”

Коваль був ошелешений і спочатку не відповів. „Ну,” сказав він, вагаючись, „Цікаво що ти скажеш на мій вибір. Напевно ти маєш мало причин любити ім’я Ноукс, але, ну, його маленький правнук, Ноукс із Крайміста, Тім, має прибути на Празник. Ноукс з Крайміста є зовсім інакший.”

„Я то спостеріг,” сказав Альф. „В нього мудра мама.”

„Так, сестра моєї Нелі. Але, тут мова не тільки про родинні зв’язки: я люблю Тіма. Хоч він і не є очевидним вибором.”

Альф посміхнувся. „Ти теж свого часу ним не був,” промовив він. „Але я згідний. Направду я сам теж був обрав Тіма.”

„Тоді для чого ти просив мене обрати?”

„Так забажала Королева. Якби ти обрав когось іншого, я мусів би вступитися.”

Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько йому вклонився. „Розумію врешті, Пане,” мовив він. „То є надто велика честь для нас із вашого боку.”

„Мене за це винагороджено,” сказав Альф. „Тепер іди додому в мирі!”

Коли коваль дістався свого рідного дому на західному краю села, він помітив свого сина біля дверей кузні. Він щойно замкнув її, бо робота за день була вже зроблена, і тепер стояв, дивлячись вгору на білу дорогу, по якій його батько звично вертався зі своїх мандрівок. Почувши кроки, він подивовано обернувся, побачив що тато вертається з села, і вибіг йому назустріч. Він обійняв його, люблячи, і ласкаво просячи додому.

„Я сподівався що ти приїдеш ще відучора, Тату,” мовив його син. Потім, заглянувши у батькові очі, він стурбовано сказав: „Ти такий змучений виглядаєш. Ти певно довгий шлях пройшов?”

„Дуже довгий, направду, сину мій. Від Світанку до самого Вечора.”





Вони зайшли в дім разом, і всередині було темно, лиш тільки полум’я розвівалося у вогнищі. Його син запалив свічки, і деякий час вони безрозмовно посиділи біля вогню; бо велика втома та відчуття важкої втрати охопили коваля. Врешті він оглянувся довкола, ніби приходячи до тями, і запитав: „Чому ми є самі?”

Його син пристально подивився на нього. „Чому? Мама лишилася ночувати в Бабці, в Малому Вутоні. То є хлопчикові другі уродини. Вони сподівалися що ти теж прийдеш.”

„А, так. Я мав би прийти. Мені слід було прийти, Неде, але мене затримали справи; і в мене були справи про які треба було багато подумати і все інше мені вилетіло з голови. Але я не забув про Томлінґа. ”

Він запхав руку у внутрішню кишеню і витягнув щось схоже на гаманець з м’якої шкіри. „Я йому дещо приніс. Старий Ноукс напевно назвав би то забавунця — але воно походить з Феєкраю, Неде.” З гаманця він вийняв маленьку срібну штучку. Вона виглядала як гладеньке стебло тоненької лілії, а згори звисали три делікатної форми Якірці, схилені донизу, гарноформисті дзвоники. І вони насправді були дзвониками, бо коли він потряс ними делікатно, кожен Якірець задзвонив чистою тихенькою ноткою. Від того солодкого звуку вогники свічок задрижали, а потім на мить засяяли білим світлом.

Недові очі широко відкрилися від здивування. „Тату, можна я подивлюся на це?” попросив він. Він взяв річ обережними пальцями і зазирнув усередину квітів. „Та робота є дивовижна!” мовив він. „І ще, тату, ті дзвоники мають запах: запах, який мені нагадує щось, щось, ну, щось що я забув.”

„Так, запах можна відчути протягом деякого часу після того, як дзвоники задзвонять. Але не бійся взяти то нормально в руку. Воно зроблено для того, щоб ним бавилась мала дитина. Малюк нічо йому не зробить, і воно йому теж.”

Коваль вклав презент назад до гаманця і заховав його. „Я сам то завтра відвезу у Малий Вутон, ” мовив він. „Бабця, її том, і Мама вибачать мені спізнення. Ну, а стосовно Томлінґа, то напевно він ще замалий аби рахувати дні ... чи навіть тижні, чи місяці, чи роки.”

„Правильно. Ти їдь, Тату. Я би радий був поїхати з тобою; але я зможу поїхати до Мінора лише через деякий час. Я би не зміг поїхати сьогодні, навіть якби я не чекав твого прибуття. В мене купа роботи, і ще мені мають підкинути.”

„Ні, ні, Ковалевий сину! Зроби собі вихідний! Дідусеве ім’я не ослабило мені руки. Нехай робота назбирується! Відтепер буде дві пари рук щоб за неї взятися, підчас усіх робочих днів. Я не буду більше вирушати в мандри, Неде: в такі тривалі мандри як досі, якщо ти мене правильно розумієш.”

„Справді, Тату? Мені було цікаво що сталося з зіркою. То є тяжко.” Він взяв тата за руку. „Я співчуваю тобі; але в тому є також і щось добре, для цього дому. Чи знаєш, Майстре Ковалю, що можеш мене багато чому навчити, якщо маєш час. І маю на увазі не тільки обробку заліза.”

Вони повечеряли разом, і після того як вже були поїли, вони ще довгий час сиділи разом за столом, у той час як коваль розказував синові про свою останню подорож до Феєкраю, і про інші речі які йому приходили до голови — але про вибір наступного посідача зірки він не сказав ніц.

Врешті син глянув на нього і „Тато”, мовив він, „чи пам’ятаєш день коли ти повернувся був з Квіткою? І я тоді сказав був що ти виглядаєш як велетень, судячи з твоєї тіні. Тінь та казала правду. Отже ти танцював із самою Королевою! А все ж ти здав зірку. Маю надію, що вона перейде до когось хто є настілки шляхетний як і ти. Та дитина має бути вдячна.”

„Та дитина не дізнається,” мовив коваль. „Так воно є з такими презентами. Ну, такі справи. Я передав зірку і повернувся тепер до молота і щипців.”





Дивно, але старий Ноукс, який насміхався був зі свого учня, ніколи не міг викинути з голови питання зникнення зірки з Торту, хоча подія та трапилась була так багато років тому. Він став грубим та лінивим і пішов з посади у віці шестидесяти років (не дуже літній вік за мірками села). Він мав вже під дев’ядесять років, а також у нього було величезне тіло, бо він далі споживав дуже багато їжі і до безумства любив цукор. Більшу частину свого часу, вільного від сидіння за столом, він проводив у великому кріслі при вікні свого котеджу, або при дверях якщо була добра погода. Він любив поговорити, бо завжди мав опінії, які хотів виставити напоказ; але останньо всі його розмови зводилися до того єдиного Великого Торта, який зробив він (а в тому він тепер був твердо переконаний), бо щоразу як він засинав, той торт йому снився. Учень часом забігав на два слова. Тож старий кухар надалі кликав його, і очікував що його будуть звати Майстром. Майстер чемно його так звав; і то було очко на його користь, хоча були й інші люди, до яких Ноукс мав більшу прихильність.

Одного післяобіда Ноукс кивав головою в кріслі біля своїх дверей після обіду. Він проснувся зі здригом, виявивши що Учень стоїть над ним і дивиться на нього зверху вниз. „Привіт!” мовив він. „Я радий тебе бачити, бо я знов згадав про той торт. Я якраз щойно думав про нього. То був найліпший торт який я коли-небудь робив, і то про щось говорить. Але напевно ти вже забув про то.”

Ні, Майстре. Я дуже добре про то пам’ятаю. Але що вас гризе? То був прецінь добрий торт, його всі смакували і хвалили.”

„Ну певно. То ж я його зготував. Але мене хвилює не то. Та маленька дрібничка, зірка. Я не можу ніяк вирозумітися що ж із нею сталося. Звичайно, вона не могла розтанути. Я сказав був дітям що вона розтанула тільки бо інакше вони могли перелякатися. Я думав, може її проковтнула якась дитина. Але чи то можливо? Можна проковтнути одну з тих маленьких монеток і не помітити ніц, але не ту зірку. Вона була маленька, але мала гострі кінчики.”

„Так, Майстре. Але чи ви дійсно знаєте з чого була та зірка зроблена? Викиньте то геть з голови. Хтось її проковтнув. Я вас запевняю.”

„Хто тоді проковтнув її? Ну, я маю довгу пам’ять, і той день у ній якось тримається. Дай подумаю. Певно що то була Моля Мельник. Вона була жадібна і напихалась їжею, не пережовуючи. Зараз вона стала груба як мішок.”

„Так, деякі люди такими стають, Майстре. Але Моля не напихалася своїм тортом. Вона знайшла у своєму шматочку торта дві дрібнички.”

„Дійсно? О, ну то значить то був Бондарів Генрик. Грубасик з ротом великим, як у жаби.”

„Я би сказав, Майстре, що Генрик був гарним хлопцем із широкою дружньою усмішкою. Тимнеменш він був настільки обачний що перш ніж їсти, розрізав свій шматочок на менші шматочки. Але нічого не знайшов всередині.”

„Тоді то мусить бути та маленька бліда дівчинка, Кравців Ліля. Вона коли була немовлям, ковтала шпильки, і воно їй нічого не шкодило.”

„То не Ліля, Майстре. Вона з’їла тільки тісто і цукор, а все що було всередині, віддала хлопчикові, який сидів поруч.”

„Ну тоді я здаюсь. Хто то був? Ти здається дивився на то зблизька. Якщо ти не вигадуєш.”

„То був Ковалів син, Майстре, і я думаю що йому то пішло на користь.”

„Та йди!” засміявся старий Ноукс. „Я мав би здогадатися що ти мене дуриш. Не говори бздури! Коваль був тоді маленьким повільним хлопчиком. Він тепер робить більше шуму: мені розказували який він співун; але хлопака обачний. Ніколи не ризикує. Двічі пережує перш ніж проковтнути, і завжди він так робив, якщо ти мене розумієш.”

„Розумію, Майстре. Ну, якщо ви не можете повірити в то що то був Коваль, я вам нічим тоді не допоможу. Чи стане вам легше на душі якщо я скажу що зірка повернулася у своє місце в пуделку? Ось вона!”

Учень мав на собі темнозелену мантію, яку Ноукс тільки тепер помітив. З її складок він вийняв чорне пуделко і відкрив його перед носом старого кухара. „Ось зірка, Майстре, в нижньому кутику.”

Старий Ноукс розкашлявся і розпчихався, але врешті заглянув до пуделка. „То ось вона!” мовив він. „Або принаймні виглядає так як тамта.”

„То є та сама зіронька, Майстре. Я поклав її туди власноруч кілька днів назад. Вона цієї зими повернеться у Великий Торт.”

„А-га!” мовив Ноукс, злобно розглядаючи Учня; а потім розсміявся так що почав трястися ніби ґаляретка. „Зрозумів, зрозумів! Двадцять чотири дитини і двадцять чотири дріб’язки для щасливців, а зіронька була ще одним екстра дріб’язком. І ти свиснув її перед випічкою і заховав її до наступного разу. Ти завжди був хитрун — проворний хлопака, можна сказати. І ощадливий: ніколи не змарнуєш шматочка масла розміром з бджолине колінце. Га-га-га. Отже так воно є. Я мав би здогадатися. Ну, тепер все роз’яснилося. Тепер я можу собі мирно подрімати.” Він вмостився у своєму кріслі. „Запам’ятай, Учню — така людина як ти мене не надурить. Як люди кажуть, хитрий всіх хитрунств не знає.” Він закрив очі.

„До побачення, Майстре!” мовив Учень, і закрив накривку пуделка, гримнувши при цьому нею так, що кухар знову відкрив очі. „Ноукс,” сказав він до нього „твої знання настільки широкі що я тільки двічі наважився тобі що-небудь сказати. Я сказав тобі що зіронька походить з Феєкраю; і я сказав тобі, що вона потрапила до коваля. Ти з мене посміявся. Тепер, на прощання, скажу тобі ще одну річ. І не думай сміятися! Ти є марнославний старий шахрай, грубий, лінивий і хитрющий. Я робив більшу частину твоєї роботи. Я ні разу не дочекався від тебе подяки, а всі знання які міг ти від мене перейняв — крім Феєкраю і грамульки ввічливості у поведінці. Її тобі не вистачало навіть на те, щоб хоч раз побажати мені приємного дня.”

„Якщо говорити про ввічливість,” мовив Ноукс, „то я не бачу ніякої ввічливості у тому щоб обзивати старших, так як ти то робиш. Забирайся зі своїм Феєкраєм і іншими бздурами кудись подалі звідси. Зичу приємного дня, якщо хочеш то почути. Тепер йди геть звідси!” Він презирливо відмахнувся рукою. „Якщо якись із твоїх друзів з Феєкраю десь захований на кухні, поклич його сюди най я на нього подивлюся. Якщо він махне своєю маленькою чарівною паличкою і зробить мене знов худим, я зміню свою думку про нього,” розсміявся Ноукс.

„Знайдеш кілька хвилин уваги для Короля Феєкраю?” відмовив його співрозмовник. Ноукс жахнувся коли побачив як учень виростає в міру того, як говорить до нього. Тоді він скинув із себе мантію. Він виглядав як Майстер Кухар на Празнику, але його білі шати блистіли і мерехтіли, а на чолі він мав великий коштовний камінь, що виглядав як промениста зірка. Його обличчя було молоде, але суворе.

„Старий чоловіче,” промовив він. „як на то пішло: ти не є старший за мене. Стосовно того чи ліпший: ти часто любив висміювати мене в мене за спиною. Чи наважишся кинути мені виклик в обличчя?” Він ступив крок уперед, а Ноукс відсахнувся від нього, тремтячи. Він спробував покликати когось на допомогу, але виявив, що ледве в стані шепотіти.

„Ні, сер!” закаркав він, „Не робіть мені кривди! Я просто бідний старий чоловік.”

Обличчя Короля пом’якішало. „Нажаль, так! Правду кажеш. Не бійся! Розслабся! Але хіба ти не очікуєш що Король Феєкраю зробить щось для тебе перед своїм відбуттям? Я виконаю твоє бажання. Бувай! Тепер йди спи!”

Він загорнувся знову в мантію і пішов у керунку Залі; але ще до того як він зник з поля зору, вилупкуваті очі старого кухара закрилися і він захропів.

Коли старий кухар прокинувся знову, сонце вже сідало. Він протер очі і пройшов легким дрожем, бо осіннє повітря було прохолодне. „Ху! Але сон приснився!” мовив він. „То напевно від тої свинини що я з’їв в обід.”

З того дня він так став боятися подібних снів, що остерігався їсти будь-які страві які могли би зле вплинути йому на шлунок, тож став їсти небагато, і просту їжу. Він швидко схуднув, і одяг та шкіра почали висіти на ньому, утворюючи згини і складки. Діти почали обзивати його Шмаття-Кості. Потім, через деякий час він виявив що може ходити самостійно, і рухався по селу, підтримуючись лише ціпком; і прожив він таким чином набагато більше років ніж прожив би в іншому випадку. Направду, кажуть що недавно він відсвяткував своє сторіччя: то чи не єдине його досягнення, яке всім запам’яталося. Але до останніх років життя до всіх хто мав терпіння слухати його розповідь він казав: „Хвилюючий, сказали б ви; але дурнуватий сон, якщо подумати. Король Феєкраю! Ну але він не мав чарівної палички. І якщо перестаєш їсти, то відразу худієш. В тому нема ніякої маґії.”

Настав час Празника-24. Коваль прийшов туди поспівати пісень, а його дружина прийшла допомогти з дітьми. Коваль подивився як діти співали і танцювали, і подумав що вони гарніші і більш життєрадісні ніж були діти в хлопчачі роки — на певну мить йому прийшло до голови зацікавлення: а чим займався Альф у свій вільний час? Кожна дитина з присутніх там, здавалось, заслуговувала на те, щоб отримати зіроньку. Але він майже не зводив очей з Тіма: досить повненького, незґрабного в танці, але солодкоголосого у співі хлопчика. За столом Тім сидів тихенько, спостерігаючи загострювання ножа та розрізування Торта. Раптом, він тонким голосочком мовив:

„Шановний пане Кухар, вріжте мені тільки маленький шматочок, будь-ласка. Бо я вже чую що я наївся.”

„Добре, Тіме,” мовив Альф. „Я вріжу тобі особливий шматочок. Думаю, він тобі легко піде.”

Коваль спостерігав за тим, як Тім їв свій тортик поволі, але з явним задоволенням; хоча, коли він не знайшов у ньому ані дрібнички, ані монетки, то виглядав розчарований. Але незабаром світло почало сяяти в його очах, і він почав сміятися і тішитися, і ніжно заспівав сам до себе. Потім він піднявся і почав танцювати сам один, з дивовижною ґраційністю, яку він не виявляв дотихчасово жодного разу. Діти всі почали сміятися і плескати.

„Значить, усе добре,” подумав Коваль. „Отже ти є мій наслідник. Цікаво, до яких дивовижних місць заведе тебе зірка? Бідний старий Ноукс. Все ж маю надію що він ніколи не довідається яка шокуюча подія трапилася в його родині.”





Він так ніколи і не дізнався. Але на Празнику трапилась одна подія яка його вельми втішила. Перед завершенням Майстер Кухар попрощався з дітьми і з усіма присутніми на святі.

„Настав час мені попрощатися,” мовив він. „За день-два я відправлюся в дорогу. Майстер Арфіст майже готовий перейняти в мене справи. Він є дуже добрим кухарем, і як вам добре відомо, він походить із вашого рідного села. Я повертаюся додому. Не думаю що ви за мною сумуватимете.”

Діти радісно сказали допобачення, і гарно подякували Кухареві за його чудовий Торт.

Тільки малий Тім взяв його за руку і тихо сказав „Вибач.”

Фактично у селі було кілька родин які все-таки якийсь час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Арфіст, тужили за ним і тримали Залю позолоченою та вимальованою на пам’ять про Альфа. Хоча більшість людей були задоволені. Він був у них Майстром Кухарем протягом довгого часу і вони не шкодували що з’явиться йому зміна. Але старий Ноукс гримнув палицею по землі й відверто сказав: „Нарешті його вже нема! І я радий, бо мені наприклад він ніколи не подобався. Надто він був хитрий. Надто проворний, якщо так можна сказати.”
____________________________________________________________________________

ПРИМІТКИ


...заледве така як наші шестипенси за розміром...
Шестипенс () -- британська монета, яка випускалася до 1971 року (коли фунт перейшов на десяткову систему 1 фунт = 100 пенсів). Розмір її складав19,41 мм. Вигляд див. тут.
По суті найменшою за розміром британською монетою на той час був не шестипенс а срібний трипенс, який мав 16,2 мм в діаметрі. Але згодом срібний трипенс замінили, бо він легко гнувся, і був дуже маленький, а тому часто губився. З 1942 року срібні трипенси випускали тільки для використання в Британських колоніях, а з 1944 цілковито замінили на мідні.
Срібні трипенси продовжували циркулювати і надалі, але на 1967 рік -- час написання даного твору -- вони були вже рідкістю.
Отже шестипенс очевидно використаний як своєрідне мірило -- то була на той час найменша мідно-нікелева монета, трошечки менша за наші 25 копійок.