III
Ўінстонові снилася його мама.
Йому мусіло бути десять або одинадцять років, думав він, коли його мама була зникнула. Вона була високою, величнявою, досить мовчазною кобітою з повільними пересуваннями і прекраснезним світлим волоссям. Свого тата він пам'ятав більш розмито: він був чорнявий і худий, завжди був одягнутий в охайне темне вбрання (особливо Ўінстон пам'ятав ті тонесенькі підошви татових мештів) і носив окуляри. Їх двох скоріше за все поглинула одна з найперших великих чисток 1950-х.
У цей момент його мама сиділа в якомусь місці глибоко під ним, і тримала на руках його молодшу сестричку. Він не пам'ятав свою сестру зовсім, хіба як маленьку, немічне немовля, яке було завжди мовчазним, і мало великі, насторожено-спостережливі очі. Обидві дивилися вгору на нього. Вони були в якомусь підземному місці -- на дні криниці, наприклад, чи якоїсь глибочезної могили -- але то було місце, яке, вже будучи порядно нижче від нього, саме зміщувалося ще глибше. Вони були у салоні тонучого судна, і дивилися вгору на нього крізь темніючу воду. У салоні все ще було повітря, і вони все ще могли бачити його а він їх, але увесь той час вони тонули, опускаючись вниз і вниз у зеленяві води які в наступну мить неодмінно сховають їх геть із поля зору навіки. Він був назовні при повітрі і денному світлі, тоді як їх засмоктувалося до смерті, і вони були там внизу тому що він був тут вгорі. Він то знав і вони то знали, і він міг бачити то знання на їхніх обличчях. Не було жодного вияву докору ані на їхніх лицях ані в їхніх серцях; було тільки знання про те, що вони мусять вмерти для того, щоби він міг залишитися живим, і що це було частиною неуникненного порядку речей.
Він не міг пригадати собі, що саме тоді було сталося, але він знав у свому сні, що в якийсь спосіб життя його мами і його сестри були принесені в жертву заради врятування його власного життя. То був один з тих снів, які хоч і зберігають характерний крайобраз сну, але є тим не менш продовженням чийогось розумового життя, і в якому людина стає обізнаною щодо фактів та ідей, які все ще залишаються новими і цінними навіть після того, як ти вже проснувся. Моментом, який власне тепер вразив Ўінстона дуже раптово було те, що смерть його мами, яка сталася майже тридцять років тому, була траґічною та скорботною у такий спосіб який в теперішній час вже не є реально можливим. Траґедія, відчував він, була явищем приналежним до часів древніх, до часів у яких ще існували були приватність, любов і дружба, і в яких члени сім'ї трималися до навзаємної помочі і підтримки в стосунку один до одного, не потребуючи мати для такої постави жодної причини. Пам'ять про його маму розривала його серце тому, що вона померла люблячи його, коли він був надто молодий і еґоїстичний щоби відвзаємнювати ту її любов, і тому що якимось чином, він не пам'ятав як саме, вона принесла себе в жертву якійсь такій концепції вірності яка за своєю природою була приватною та незмінною. Такі речі, бачив він, в нинішній день мати місця [вже] не могли. Сьогодні існували страх, ненависть і біль, але не існувало гідності притаманної до емоції, не існувало глибоких чи комплекстих смутків. Усе це йому видавалося що він бачив у великих очах своєї мами і сестри, які дивилися були на нього вгору крізь зеленяву вод, сотні фатомів (6 футів, 182 см) і все ще тонули.
Тут раптом він стояв на короткому пружинистому ґрунті, одного літнього вечора коли похилі промені сонця позолочували землю. Пейзаж, на який він дивився був, поновно виникав так у його мріях так часто, що він ніколи не був достеменно впевнений, бачив він то все в реальному світі чи не бачив. У його щойнопрокинних думках він називав то все Золотий Край. То було старе, погризене кріликами пасовисько, по якому мандрувала пішохідна стежина, а то тут то там виднівся кротиковий наповерхневий пагорбик. На
покоцаному плоті по тамтой бік поля гілляки в'язу розвіювалися слабесенько під вітерець, а їхні листя так собі просто ворушилися щільними скупченнями, неначе жіноче волосся. Десь недалеко, буквально під рукою, хоча й поза межами поля зору, знаходився чистенький, повільний потічок де КЛЕНЬ плавав собі в водяних застояниськах під деревами.
Дівчина з темним волоссям підходила в його напрямку через поле. У чомусь, що нагадувало однісінький рух, вона здерла з себе свій одяг і метнула його вбік із виразом високомірності. Її тіло було біле і гладеньке, але воно не викликало в нього жодного пожадання; властиво він майже не дивився на тіло. Але перелавинило його в ту миттєвість сáме лиш замилування тим жестом, у якому вона віджбурнула вбік своє вбрання. Зі своєю ґраційністю і недбайливістю той жест, як видавалося, анульовував цілу культуру, цілу систему думання, так ніби Великий Брат і Партія і Поліція у Справах Думок могли всі вкупі бути зметені геть у неіснування тим поодиноким пречудовим порухом руки. Був той жест також жестом приналежним до древніх часів. Ўінстон прокинувся зі словом “Шекспір” на своїх устах.
Телепобач видавав вухорозтріскуючий свист який тривав на тій самій ноті протягом тридцяти секунд. Була година нуль сьома п'ятнадцять, час вставання офісних працівників. Ўінстон вимучив своє тіло з ліжка -- голе, бо член Зовнішньої Партії отримував тільки 3,000 талонів на одяг щороку, а комплект піжами коштував
600 -- і хапонув вицвілу майку і пару шортів, які лежали через (спинку) крісла. Фізкульт-Руханка мала початися через три хвилини. Наступної миті його зігнуло вдвоє від несамовитого кашляльного приступу, який майже завжди нападав на нього невдовзі після прокидання. Приступ випорожнив його легені настільки надійно шо він міг почати дихати знову лишень тоді, коли ліг на спину і зробив декілька послідовностей глибоких вдихань. Його жилки набухли від зусиль, якими супроводжувалося кашляння, а варикозна виразка почала свербіти.
“Група від тридцяти до сорока!” задзявкав пронизливий жіночий голос. “Група від тридцяти до сорока! Займіть свої місця, будь-ласка. Від тридцятки до сороківки!”
Ўінстон вистрибнув на струнко навпроти телепобача, на якому вже з'явилося було зображення молоденької кобітки, вихудлої але м'язистої, вбраної в туніку та спортзальні капці.
“Згинання і розтяжка рук!” вирикнула вона. “Розрахунок часу за мною. Раз, два три чотири! Раз, два три чотири! Нумо, товариші, трошки більше живості! Раз, два три чотири!Раз, два три чотири!...”
Біль від приступу кашляння не до кінця вивів із Ўінстонових думок враження, яке на нього справив його сон, а ритмічні рухи фізичних вправ у якийсь спосіб відновили то враження. Коли він механічно випалив руками назад і вперед, маючи на своєму обличчі вбраний вигляд грізного насолодження, яке вважалося правильним під час Фізкульт-Руханки, він насилу намагався прокрутитися назад у пам'яті і сягнути того тьмяного періоду свого раннього дитинства. То було вкрай складно. За пізніми 1950-ми все розпливалося. Якщо не існувало жодних зовнішніх записів, до яких ти міг звернутися, то навіть обриси твого власного життя втрачали свою гостроту. Ти пам'ятав великомасштабні події, які цілком ймовірно не відбулися були ніколи; ти пам'ятав деталі якихось трафунків, не маючи змоги поновно охопити їх атмосферу, і були теж довгі періоди пробілів до яких тобі не вдавалося приписати нічого. Все тоді було іншим. Навіть назви країн та їхні кшталти на мапах були інші. Посадкова Смуга Один, до прикладу, не називалася так у ті часи: вона мала на ім'я Анґлія або Британія, хоча Лондон, то він відчував досить впевнено, завжди називався Лондон.
Ўінстон не міг становчо пригадати собі час, у який його країна не перебувала би у стані війни, але було очевидно, що мав місце досить тривалий інтервал миру десь в части його дитинства, бо одним з його ранніх спогадів був авіаналіт, який всіх заскочив несподіванкою. Напевно то було тоді коли атомна бомба впала на Колчестер. Він не пам'ятав самого нальоту, але пам'ятав як його татова рука вціпила його власну коли вони спішили донизу, донизу в якесь місце глибоко під землею, обертами і обертами вниз по спіральних сходах які дзвеніли йому під ногами і які врешті так виснажили його ноги шо він почав нити і вони мусіли спинитися і перепочити. Його мама, у свій повільний і замріяний спосіб прямувала слідом за ними, поряднезно від них відстаючи. Вона несла його немовля-сестричку -- а може то була тільки зв'язка простирадел то шо вона несла: він не був впевнений, чи на той час його сестра вже була народилася. Нарешті вони випірнули у шумному заюрбленому місці, яким як до нього дійшло була станція Труби (Лондонського Метро).
Були там люди які сиділи по всій кам'яноплитковій підлозі, і ще інші люди, тісно скупчені, які сиділи на металевих койках, одні над іншими. Ўінстон та його мама і тато опинилися у місці на підлозі, а біля них старий чоловік і стара жінка сиділи поруч на койці. Старий чоловік мав на собі пристойний темний костюм і чорну полотняну кепку, яка була посунута
назад і показувала за собою дуже сиве волосся: його обличчя було яскравочервоне, а його очі були блакитні і повні сліз. Від нього несло джином. Видавалося, що джин виемановується з його шкіри замість поту, і можна було собі науявляти, що сльози, які потоками лилися з його очей становили в субстанції чистий джин. Але хоча він і був трошки п'яненький, він також страждав від якогось горя, яке було правдивим і незносним. У свій дитинистий спосіб Ўінстон врубався, що тільки що з тлю людинеою сталася якась страхітлива річ, щось що було поза зоною досяжності прощення і щось що ніколи не може бути виправлене. Йому також видавалося, що він знає що саме сталося. Когось, кого той старий чоловік любив -- маленьку внучку, може бути -- було вбито. Кожні кілька хвилин старий чоловік продовжував повторювати:
“Нам не тре'а б'ло їм довіряти. Пра'да, ма'м, пра'льно я кажу? То так є коли довіришся їм. Я все так казав був. Нам не тре'а б'ло довіряти тим паскудам.”
Але яким паскудам їм не треба було довіряти, того Ўінстон пригадати не міг.
Десь від в районі того часу, війна була буквально неперервною, хоча строго кажучи то не завжди була одна і та сама війна. Протягом декількох місяців під час його дитинства тривало непорозуміннєві вуличні побоїська в самому Лондоні, і деякі з тих побоїськ він пам'ятав виразно і яскраво. Але відслідкувати історію цілого того періоду, сказати хто воював з ким в той чи інший окремо взятий момент, то було би завданням геть нездійсненним, бо жоден із письмових записів, і жодне мовлене слово, навіть не згадувало про який-небудь інший стан речей опріч поточно існуючого. У цей момент, наприклад, у 1984-му році (якщо то був 1984-й), Океанія воювала з Єуразією і перебувала в альянсі з Істазією. У жодному публічному чи приватному висловлюванні ніколи не визнавалося, що ці три потуги коли небудь зґруповувалися були по інакшому. Фактично, як добре знав Ўінстон, то тільки чотири останніх роки Океанія воює з Істазією і перебуває в альянсі з Істазією. Але то був просто шматок украдкових спогадів які він так склалося що посідав через те, що його розум не був належним чином поставлений під контроль. Офіційно ця зміна партнерів ніколи не траплялася. Океанія перебувала у стані війни з Єуразією: отже Океанія завжди перебувала у стані війни з Єуразією. Втоймоментний ворог завжди репрезентував абсолютне зло і з того слідувало що будь-яка минула чи майбутня угода з ним була неможливою.
Страхітливою річчю, розважав він собі в десятьтисячний раз коли він змушував свої плечі розгинатися боляче назад (тримаючи руки на стегнах, вони відцентрово крутили тазом орієнтуючись по вісі талії, вправа яка мала на меті ніби бути корисною для м'язів спини) -- страхітливою річчю було те, що то все могло бути правдою. Якщо Партія могла пропхати свої руки в минуле і сказати про ту чи іншу подію що, її ніколи не відбувалося -- то напевно то було більш жахаючим, ніж просто тортури та смерть?
Партія казала, що Океанія ніколи не перебувала в альянсі з Єуразією. Він, Ўінстон Сміт, знав що Океанія перебувала в альянсі з Єуразією всього якісь чотири роки тому. Але де існувало то знання? Тільки в його власній свідомості, яку в кожному разі незабаром вианулюють. А якщо всі інші прийняли ту брехню, яку насадила Партія -- якщо усі записи розказують ту саму розповідь -- тоді та брехня передається в історію і стає правдою. “Той, хто контролює минуле,” звучас слоґан Партії, “той контролює майбутнє: той, хто контролює теперішнє, той контролює минуле.” І тим не менш у то минуле -- яке хоча вже за своєю природою було незмінюваним -- у то минуле ніхто ніколи не вносив ніяких змін. Все, що би не було вірним тепер, все то саме було вірним від одвічних часів до одвічних часів. То було досить просто. Єдиною необхідною запорукою для того були нескінченні послідовності перемог над власною пам'яттю. “Контроль реальності”, називали вони це: а Новоповідом, ‘надвоєдума’
“Стати вільно!” гавкнула інструкторка, трошки більш добродушно.
Ўінстон занурив свої руки по боках і повільно поновно наповнив свої легені повітрям. Його розум відплинув у лябіринтичний світ надвоєдуми. Знати чи не знати, бути свідомим того якою є цілковита правдивість і в той самий час виповідати ретельно виконструйовані брехні, дотримуватися одночасно двох точок зору які навзаємскасовуються, знати що вони навзаємсуперечні і тим не менш вірити в обидві з них, використовувати лоґіку супроти лоґіки, зрікатися моральності і в той самий час претендувати на ту саму моральність, вірити що демократія неможлива і разом з тим у той самий час що Партія є охоронцем демократії, забувати все що треба забути, а потім витягнути то щось забуте з пам'яті ще раз в мить коли це треба витягнути, після чого вмить знову забути то щось: а понадусе, застосовувати той самий процес до самого того процесу, про який іде мова. Ото була субтельність найвищого рівня: вміти свідомо змусити себе до несвідомості, а потім, знову, стати несвідомим факту акту гіпнозу, який ти щойно сам на собі здійснив. Навіть для того, щоби зрозуміти суть і значення слова “надвоєдума” треба було вдаватися до задіювання психолоґічної техніки надвоєдуми.
Інструкторка знову гукнула всім стати струнко. “А тепер подивимось хто з нас зможуть торкнутися своїх пальців на ногах!” сказала вона ентузіястично. “Нагинаємося вперед нижче стегон, товариші. Раз-два! Раз-два!...”
Ўінстон не переварював цю вправу, від якої йшли постріли болі по всій вертикалі вгору від п'яток до сідниць і яка часто закінчувалася спричинюванням чергового приступу кашлю. Його медитації перестали бути напівприємними. Минуле, розважав він, було не просто видозмінене, воно було фактично знищене. Бо ж як ти зможеш встановити навіть найочевидніший якщо не існує жодного на його тему запису поза межами твоєї власної пам'яті? Він намагався згадати, якого саме року він вперше почув про Великого Брата. Він думав, що то мусіло бути напевно десь так в шістдесяті, але точно довідатися не було як. У Партійних історіях, звичайно, Великий Брат фіґурував як лідер і охоронець Революції від її найнайраніших днів. Його подвиги поступово пересувалися назад по хронолоґії аж нарешті сягнули того казкового світу сорокових і тридцятих, коли капіталісти у своїх дивакуватих циліндричних капелюхах все ще їздили по вулицях Лондона у великих блискучих автомашинах або кінних бричках зі шкляними дверками. Не було як взнати, скільки відсотків цієї леґенди є правда, а скільки є вигадка. Ўінстон не міг навіть пригадати собі дату появи самої Партії. Він не вірив, що міг почути слово Інґсоц раніше року 1960-го, але ймовірно що у своїй Староповідівській формі -- “Анґлійський Соціялізм”, тобто -- термін той був у повсякденному вжитку раніше. Все розплавилося в туман. Деколи, направду, можна було тицьнути пальцем на становчу брехню. То було неправда, наприклад, що, як стверджувалося в книжках по історії Партії, що Партія винайшла була літаки. Він пам'ятав літаки зі свого найранішого дитинства. Але доказати не можна було нічого. Ніколи не було ніяких свідчень і доказів. Лише одного разу за все своє життя він тримав у своїх руках непомильний документальний доказ фальсифікації одного історичного факту. І того разу --
“Сміт!” верескнув сварливий голос із телепобача. “6079 Сміт У.! Так, ви! Нагніться нижче, будь ласка! Ви можете ліпше справуватися. Ви не стараєтеся. Нижче, будь ласка! Отак ліпше, товаришу. Тепер станьте вільно, вся група, і дивіться на мене.”
Раптова хвиля гарячого поту розвиверглася по всій площині тіла Ўінстона. Його обличчя залишалося цілковито непроникненним. Ніколи не демонструй неспокій! Ніколи не демонструй покривдженість! Однісінький спалах в очах може тебе видати. Він стояв дивлячись у той час як інструкторка підняла свої руки над головою і
-- не можна було сказати що ґраційно, але з неабиякою акуратністю й дієвістю -- нагнулася вперед і загнула першу фаланґу пальців руки попід пальцями ноги.
“Отако, товариші! Отако я хочу бачити що ви це робите. Ще раз дивимось на мене. Мені тридцять дев'ять років і я народила чотирьох дітей. Тепер дивіться.” Вона знову нагнулася. “Бачите, що мої коліна не зігнуті. Ви всі так зможете робити, якщо захочете,” додала вона, випрямляючись. “Всі кому менше сорока п'яти років прекрасно спроможні торкнутися своїх пальців на ногах. Ми не всі маємо привілей воювати на фронті, але принаймні всі ми можемо триматися у формі. Пам'ятайте про наших хлопців на Малябарському Фронті! І про моряків у Плавучих Фортецях! Тільки подумайте собі з чим вони мусять там справлятися. Тепер пробуйте ще раз. Отак ліпше, товаришу, отак значно ліпше,” додала вона підбадьорливо, у той час як Ўінстон, у лютому пориві, спромігся торкнутися своїх пальців на ногах не згинаючи колін, вперше за декілька років.
Немає коментарів:
Дописати коментар