Сайм підняв погляд угору. “А ось і Парсонс іде,” сказав він.
Щось у тоні його голосу ніби додавало, “йолоп курде дурнуватий”. Парсонс, Ўінстонів співквартиронаймач у Мансіонах Перемоги, якраз ниточкою пробирався через кімнату -- бочкоподібний, середнього розміру чоловік зі світлим волоссям і жабоподібним лицем. У віці тридцяти п'яти років він уже накладав на себе рогалики жиру довкола шиї і талії, але його рухи були проворними і хлоп'ячими. Цілий його вигляд був виглядом підрослого пацанчика настільки, що він хоча і мав на собі реґламентовану спецробу, майже неможливо було не думати про нього як про вбраного у сині шорти, сіру сорочку і червоний галстук Шпигунів. Візуалізуючи його, завжди бачилося образ колін з ямочками і рукавів, закатаних назад із опецькуватими передпліччями. Парсонс направду без виключень повертався до шортів щоразу, коли колективний похід на природу або будь-який інший захід фізкультурного характеру давав йому привід так зробити. Він привітав їх обидвох життєрадісним “Галло Галло!” і сів за стіл, виемановуючи з себе інтенсивний запах поту. Бусинки вологи виступали по всій площині його рум'яного обличчя. Його пітнільні потужності були надзвичайними. У Колективному Центрі можна було відразу взнати, коли він грав був у пінґ-понґ судячи з вологості руківлі ракетки. Сайм видістав смужку паперу, на якій була довга колонка слів, і студіював її хімічним олівцем який тримав між пальцями.
“Який саме то був внесок?” сказав Ўінстон, автоматично намацуючи де гроші. Біля однієї четвертої усієї зарплати мала відводитися на добровільні внески, і їх кількість була така велика, що відстежити всі було тяжко.
“На Тиждень Ненависті. Той, знаєш -- міжбудинковий фонд. Я скарбник нашого блоку помешкань. Ми з усіх сил докладаємо зусиль -- збираємся орґанізувати шикарне шоу. Я тобі кажу, то не я буду винен, якщо Мансіони Перемоги не будуть мати найбільший комплект прапорів на цілій вулиці. Два долари ти мені обіцяв.”
Ўінстон пошукав і знайшов дві зіжмакані і бридотні банкноти, які Парсонс вмістив у маленький записник з охайним почерком неграмотного.
“До речі, старий,” сказав він. “Я чув що той малий засранець пальнув по тобі вчора зі своєї катапульти. Я йому дав файного тягла за ту справу. Властиво я сказав, шо ше раз таке шось буде і я катапульту заберу геть.”
“Я думаю він трохи розстроївся від того що не пішов дивитися страту,” сказав Ўінстон.
“А, ну добре -- шо я хотів сказати зрештою, показує правильний дух, нє? Паскудні малі засранці, обидвоє, але подивися на їхнє завзяття! Єдине, про що вони можуть думати то є Шпигуни, і війна, ясно шо. Ти знаєш що моя доцюня потрафила зробити минулої Суботи, коли її загін виїхав був на природу біля Беркгамстеда? Взяла потягнула зі собою двох інших дівчатисьок, вислизнули троє з походу і провели весь пообід слідуючи за якимось дивним штуцом. Сиділи йому на хвості дві години, а потім, коли дісталися до Амершаму, здали його патрулям.”
“За шо то вони його так?” спитався Ўінстон, дещо відсахнувшись. Парсонс продовжив тріюмфально:
“Моя дитина упевнилася в тому, що то був якийсь ворожий аґент -- напевно скинутий з парашутом, наприклад. Але ось в чому основний момент, старий. Як ти думаєш, що саме привернуло її увагу до нього першим ділом? Вона зафіксувала, що він взутий був у кумедного різновиду мешти -- сказала, що ніколи не бачила щоби хтось носив такі мешти коли-небудь раніше. Тому існував шанс, що то був іноземець. Кмітливо так як на дівчатко семи років віку, нє?”
“А що сталося з тим чоловіком?” сказав Ўінстон.
“Ах, ну того я вже не скажу тобі, звичайно. Але я не був би зовсім здивований, якби його--” Парсонс виконав рух націлювання рушницею і клацнув язиком для позначення вибуху.
“Добре є,” сказав Сайм абстраґовано, не підводячи очей вгорі від своєї смужки паперу.
“Звичайно, ми не можемо дозволити собі ризикувати,” погодився Ўінстон як вимагав того обов'язок.
“Ну, я маю на увазі що, війна ж надворі,” сказав Парсонс.
Ніби на підтвердження цього, клич сурми рознісся у повітрі з телепобача який знаходився відразу над їхніми головами. Щоправда, долинуло з нього на цей раз не проклямація про воєнну перемогу, а просто оголошення від Міністерства Достатку.
“Товариші!” заволав енерґійний молодячий голос. “Увага, товариші! У нас для вас є прекрасні новини. Ми здобули перемогу у битві за виробництво! Згідно з проведеними підрахунками, об'єми виробництва за усіма класами товарів широкого вжитку свідчать про те, що стандарт життя підріс на не менше ніж 20 відсотків за минулий рік. По усій Океанії цього ранку відбулися невгомонимі спонтанні демонстрації, коли робітники вимаршировували зі своїх заводів і проходили вулицями у парадах, тримаючи транспаранти, у яких озвучували свою вдячність Великому Братові за нове, щасливе життя, що його воздарило нам його мудре правління. Ось деякі з підрахованих показників. Харчові товари--”
Фраза “наше нове, щасливе життя” рецидивувало ще декілька разів. То в Міністерства Достатку була улюблена фраза останнім часом. Парсонс, увага якого була привернута кличем сурми, сидів слухаючи зі свого роду втупленою поважністю, зі свого роду повчальною знудженістю. Він не міг стежити за цифрами, але знав, що якимось чином вони становили причину для задоволеності. Він виволік величезну і огидну люльку яка була вже наполовину наповнена обвугленим тютюном. При раціоні тютюну встановленому на рівні 100 ґрам на тиждень рідко коли вдавалося наповнювати люльку до вінців. Ўінстон курив Сиґарету «Перемога», яку тримав обережно і горизонтально. Нова норма раціонування була чинною аж від завтра, а в нього лишилося тільки чотири сиґарети. Якийсь момент він закрив свої вуха для віддаленіших шумів і слухав потік матеріялу, який струменів із телепобача. Виглядало на те, що відбулися навіть демонстрації з подякою Великому Братові за підняття раціону щоколаду до двадцяти ґрам на тиждень. А ще ж тільки вчора, поміркував він, оголошено було, що згаданий раціон мав бути зменшений до двадцяти ґрам на тиждень. Чи могло бути таке, щоб вони то проковтнули, всього добу потому? Так, вони то проковтнули. Парсонс проковтнув то легко, з тупістю тварини. Безоковне створіння за іншим столом проковтнуло то фанатично, пристрасно, з лютим ревним бажанням вислідити, донести на та розгазоподібнити будь-кого, хто би раптом взяв і припустив, що минулого тижня той раціон становив тридцять ґрам. Сайм також -- у якийсь більш скомплікований спосіб, який включав надвоєдуму, Сайм проковтнув то. Чи був він, отже, одинокий власник (якогось) елементу пам'яті?
Казкові статистичні дані продовжували виливатися з телепобача. До порівняння з попереднім роком зараз було більше їжі, більше домівок, більше меблів, більше баняків, більше палива, більше кораблів, більше гвинтокрилів, більше книжок, більше немовлят -- більше усього іншого; менше стало тільки захворювань, злочинів та божевілля. Рік за роком і хвилина за хвилиною, кожен і все довкола спіралькою здіймалися стрімко вгору. Подібно як зробив був раніше Сайм, Ўінстон взяв був теж свою ложку і почав бовтухатися нею у блідої барви підливці яка цівкою протікала через стіл, виписуючи довгу прожилку з неї в узір. Він згірклено медитував над фізичною текстурою життя. Чи то завжди воно було отаким як зараз? Чи то завжди їжа смакувала отак як зараз? Він розглянувся по їдальні. Низькоповальне, затлумлене людьми приміщення, стіни якого були замацькані брудом від контактів з незліченною кількістю тіл; покоцані металеві столи і крісла, порозставлювані так близько одні до одних, що після всідання ти ліктями торкався ліктей інших людей; погнуті ложки, повибоювані таці, жорсткі білі горнятка; кожна поверхня була засмальцьована, кожна тріщина заповнена брудом; і той кислуватий, змішаний запах поганого джину і поганої кави і металевого присмаку рагу і брудного одягу. Постійно у твойому животі і на твоїй шкірі відбувався свого роду протест, відчуття, що тебе надурили і не дали щось на що ти маєш право. То правда, що він не мав жодних спогадів про що-небудь значно інше. У будь-який час, який йому вдавалося точно пригадати, завжди не було достатньо з'їсти, ніколи не малося шкарпеток чи нижньої білизни які не були би повні подзюравлень, меблі завжди були покоцані і розхитані, кімнати недоопалювані, вагони столичного метро затлумлені людьми, будинки розпадалися на шматки, хліб був чорної барви, чай був раритетом, кава була огидна на смак, сиґарети незадовільні -- ніщо ніколи не було дешеве і нічого ніколи не було вдосталь, крім синтетичного джину. І хоча, звичайно, ставалося гірше в міру того, як твоє людське тіло старіло, чи ж не було то знаком про те, що то був не природній порядок речей, якщо твоє серце відчувало відразу від дискомфорту і бруду і нестачі всього, від нескінченних зим, від липкуватості шкарпеток, від ліфтів, які ніколи не працювали, від холодної води з крана, від зернистого мила, від сиґарет, які розвалювалися на шматочки, від їжі з її дивними злосними смаками? Чому би то раптом людина мала відчувати, що то всьо є незносним, якби не мала вона якогось роду спадкових спогадів про те, що речі довкола колись були іншими?
Він знову розглянувся по їдальні. Майже кожен з присутніх був огидний, і був би все одно огидний, навіть якби був вбраний чи була вбрана у щось інше ніж уніформні блакитні комбінезони. У дальній частині кімнати сидів за столиком самотньо такий низенький цікавинно жукоподібний чоловік, який пив з горнятка каву, і очі якого стріляли повні підозр погляди то в один то в інший бік. Як же легко то було, подумав собі Ўінстон, якщо не роззирався довкола, повірити, що типаж фізичної комплекції встановлений Партією як ідеал -- високі мускулисті .юнаки та плоскогруді дівиці, світловолосі, сповнені життя, загорілі, безтурботні -- існували, а тим більше становили більшість. Де факто, наскільки він міг судити, більшість людей Посадкової Смуги Один були низькі, тьмяні, мали бридку зовність і паскудний характер. Цікавинкою було те, що таким от жукоподібний типажем кишіли Міністерства: маленькі корінасті чоловіки, які ставали опецькуватими у дуже ранні роки, мали короткі ноги, стрімкі квапливі рухи, і наїджені емоцієнепроникні обличчя з малесенькими очима. Здавалося, що саме отакому типові людей процвіталося найліпше за правління Партії.
Оголошення від Міністерства Добробуту закінчилося ще одним кличем сурми, і змінилося на різкометалеву музику. Парсонс, розбурханий до невизначеного ентузіязму бомбардуванням цифрами, витягнув люльку зі свого рота.
“Міністерство Добробуту безперечно добре попрацювало цього року,” сказав він зі знаючим потрясанням своєї голови. “До речі, Сміт старий, в тебе не буде часом лез до гоління стрільнути мені, як думаєш?”
“Ані одного,” сказав Ўінстон. “Я сам користуюся тим самим вже шість тижнів.”
“А, ну добре -- я просто думав запитаюся, старий.”
“Вибач,” сказав Ўінстон.
Крякаючий голос з сусіднього столика, тимчасово змовклий під час оголошення від Міністерства, знову включився, гучний як завше. З якоїсь причини Ўінстон виявив, що думає про Пані Парсонс, з її димкоподібним волоссям і запорошеннями межи складок її обличчя. У межах двох років ті діти будуть доносити на неї Поліції у Справах Думок. Пані Парсонс буде розгазоподібнена. Сайм буде розгазоподібнений. Ўінстон буде розгазоподібнений. О’Браєн буде розгазоподібнений. Парсонс, натомість, ніколи не буде розгазоподібнений. Безоковне створіння з крякаючим голосом ніколи не буде розгазоподібнене. Маленькі жукоподібні люди, які так проворно квапляться лябіринтоподібними коридорами Міністерства, вони теж ніколи не будуть розгазоподібнені. І дівчина з темним волоссям, дівчина з Департаменту Фікцій -- вона ніколи не буде розгазоподібнена теж. Йому видавалося, що він інстинктивно знає, хто виживе, а хто згине: хоча що саме сприяло виживанню, то сказати було нелегко.
У цей момент його було витягнуто зі своєї замріяності несамовитим здриганням. Дівчина за сусіднім столиком частково обернулася назад і дивилася на нього. То була та дівчина з темним волоссям. Вона дивилася на нього скісним поглядом, але з інтенсивністю наповненою зацікавленістю. У мить, коли вона вловила його погляд, вона знову відвернулася.
Піт пробився по спині Ўінстона. Жахітливий біль нажахання пронизав його наскрізь. Він зник майже відразу, але залишив по собі якесь ниюче відчуття незручності. Чому вона за ним спостерігала? Чому вона продовжувала за ним спостерігати? На жаль, він не міг згадати собі, чи сиділа вона вже була за столом коли він прибув, чи прийшла і сіла потому. Але вчора, в кожнім разі, під час Двох Хвилин Ненависті, вона сіла відразу за ним, коли очевидної потреби біля нього сідати не було. Цілком ймовірно, що її справжньою мотивацією було слухати його, і переконуватися у тому, що він кричить достатньо гучно.
Його раніша думка повернулася до нього: можливо, вона фактично не була членом Поліції у Справах Думок, але тоді значить вона була аматором-шпигун, а аматор-шпигун становить найбільшу небезпеку з-поміж усіх інших варіянтів. Він не знав, скільки часу вона вже дивилася була на нього, але ймовірно, що десь п'ять твердих хвилин, і можливо, що його міміка була [у той час] не під зразковим контролем. То було страшно небезпечним -- дозволяти, щоби твої думки мандрували собі у відрізки часу, коли ти перебував у будь-якому громадському місці чи в радіусі оглядового зору телепобача. Найменша дрібниця могла тебе видати. Нервовий тік, несвідомий стривожений погляд, звичка бурмотіти щось до самого себе -- будь-що, що носило у собі натяк на наявність відхилення від норми, натяк на те, що ти маєш щось до приховування. У будь-якому випадку, мати на собі невідповідний вираз обличчя (наприклад, мати недовірливу міну коли оголошували про якусь перемогу) саме по собі було порушенням яке накликало покарання. У Новоповіді для позначення того було навіть спеціяльний термін: лицезлочин, так то називалося.
Дівчина знову відвернулася до нього спиною. Можливо зрештою вона насправді не стежила за ним, можливо то було співпадіння, що вона сиділа так близько до нього два дні підряд. Його сиґарета згасла і він поклав її обережно на краєчку стола. Він мав намір закінчити куріння після роботи, якщо би зміг втримати всередині тютюн. Цілком ймовірно, що особа за іншим столиком була шпигуном від Поліції у Справах Думок, і цілком ймовірно, що він опиниться в казематах Міністерства Любові в межах трьох днів, але сиґарету все одно не можна змарнувати. Сайм зігнув надвоє свою смужку паперу і запхав її назад у свою кишеню. Парсонс знову почав говорити.
“А чи розказував я тобі коли-небудь, старий,” сказав він, гигикаючи довкола стовбура своєї люльки, “як ті мої двоє дітисок підпалили спідницю продавщиці на базарі, бо побачили, як вона загортає свої сосиски у плакат ВБ? Підкралися ззаду і підпалили коробкою сірників. Так досить потужно її обпалили, я собі думаю. Ото маленькі урвіші, нє? Але різкі як гірчиця! Першокласну підготовку вони їм дають у Шпигунах сьогодні -- ліпшу навіть ніж у мої дні. Як ти думаєш, якою останньою річчю вони їх оснастили? Навушні трубки для підслуховування через замкові шпаринки! Моя доцюня принесла одну таку раз ввечері додому -- попробувала її як працює біля дверей нашої вітальні, і ствердила, що може чути вдвічі більше вдвічі ліпше, ніж просто коли вухом до шпарини. Звичайно, то є тільки забавка, май на увазі. Тим не менш, формує їм правильне уявлення, гм?”
У цей момент телепобач видав пронизливий свист. То був сиґнал повертатися до роботи. Усі троє чоловіків підскочили на ноги щоби доєднатися до битви біля ліфтів, а залишок тютюну вивалився з Ўінстонової сиґарети.
ЧИТАТИ ДАЛІ
Немає коментарів:
Дописати коментар