II
Поклавши руку на кулькову клямку, Ўінстон побачив, що він лишив щоденник відкритим на столі. Фраза ГЕТЬ ВЕЛИКОГО БРАТА була понаписувана по всій площині його відкритих сторінок, і букви майже достатньо великими щоби бути розібрабельними для погляду з тамтого кінця кімнати. То був вчинок неосяжний у своїй тупості. Але, він усвідомив, що навіть у своїй паніці він не хотів поплямити кремову текстуру паперу закриваючи зошит при ще не висохлому чорнилі.
Він зробив вдих і відкрив двері. Вмить тепла хвиля полегшення проплинула крізь нього. Безбарвна, побита життям на вигляд кобіта, з димоподібним волоссям і полінієним зморшками лицем, стояла за дверима.
«О, товаришу,» почала вона тужливим, ниючого різновиду голосом, «Я подумала, що чула як ви заходили. Як думаєте, чи могли би ви зайти глянути до нашої кухонної раковини? Вона забилася і---»
То була Пані Парсонс, дружина сусіда з того самого поверху. («Пані» було словом дещо несхвалюваним Партією --- вважалося, що належить називати кожного «товаришем» --- але до деяких кобіт воно вживалося інстинктивно.) Вона була кобітою років біля тридцями, але виглядала значно старшою. Складалося вражіння, що межи складок її обличчя позабивалися порохи. Ўінстон прослідував за нею по проходу. Ці аматорські ремонтні роботи були майже щоденним винервовуючим явищем. Мансіони Перемоги були квартирами старими, вибудованими в 1930-х чи десь в районі того часового діяпазону, і тепер розсипáлися. Штукатурка на стелях і стінах постійно розтріскувалася, труби вибухали при кожних тяжких морозах, дах протікав щоразу коли йшов сніг, система опалення переважно працювала відсотків на 50, якщо звичайно її цілковито не виключали з мотивів економії. Ремонти, крім тих які був в стані провести самотужки, треба було санкціонувати віддаленими комісіями, які навіть щось таке як лагодження підвіконника були схильні затримувати на два роки.
“Звичайно, то тільки тому я прошу, бо Тома нема дома,” сказала Пані Парсонс розпливисто.
Помешкання Парсонсів Parsons було більшим і по-інакшому вицвілим, ніж Ўінстонове. Усе виглядало покоцаним, потовченим, так ніби то місце щойно відвідала якась велика аґресивна тварюка. Ігрове спорядження --- гокейні клюшки, боксерські рукавиці, тріснутий футбольний м'яч, пара шортів вивернутих наруби і штиняючих потом --- валялися по всій підлозі, а на столі були понакладувані брудні тарелі і позагинані на своїх сторінках книжки з вправами. На стінах були яскравочервоні банери Молодіжної Ліґи та Шпигунів, а також повнорозмірний плакат Великого Брата. Були там звичні запахи вареної капусти, типові для цілої будівлі, але прострілювалися ті запахи гострішим шторенням поту, який --- як ставало зрозуміло з першого понюху, хоч тяжко було сказати а як то так --- був шторенням поту якоїсь неприсутньої на даний момент особи. В іншому покої хтось із гребінцем і куском туалетного паперу намагався підігрувати мелодії воєнної музики, яка все ще видіставалася з телєпобача.
“То діти,” сказала Пані Парсонс, кидаючи напівсприйнятливим поглядом об двері. “В'ни нині не виходили надвір. Ну і ясно шо---”
Вона мала звичку перериватися у своїх реченнях напівсентенції. Кухонна раковина була майже по край заповнена бридкою зеленюватою водою, запах якої був гірший навіть від запаху капусти. Ўінстон клякнув і обстежив кутове з'єднання труби. Він не переварював, коли йому доводилося робити шось руками і не переварював, коли доводилося нагинатися, бо від того він відразу починав кашляти. Пані Парсонс безпомічно то все споглядала .
“Звичайно, якби Том був вдома, він би то в шість секунд направив би,” сказала вона. “Він такі речі любить. І руки в Тома золоті, правда правда.”
Парсонс був Ўінстонів колега по роботі в Міністерстві Правди. Він був жирнуватим але активним чоловіком, який відзначався паралізуючою тупістю і становив таку собі купа імбецильних ентузіязмів --- один з тих абсолютно ніщо не ставлячих під сумнів , відданих гарувальників, від яких стійкість Партії залежала навіть більше, ніж від Поліції у Справах Думок. У віці тридцяти-п'яти років його якраз було вигнано з Молодіжної Ліґи, а перед закінченням попереднього етапу і вступом до Молодіжної Ліґи він умудрився перебути у Шпигунах рік понад нормативно встановлену для Шпигунів вікову стелю. У Міністерстві він був працевлаштований на якійсь підлеглицькій посаді для займання якої не вимагалося наявність інтелекту, але з іншого боку він був чільною фіґурою у Комітеті Спорту і у всіх інших комітетах задіяних в орґанізацію колективних походів на природу, спонтанних демонстрацій, кампаній дотичних до заощаджень, а також добровільних заходів загалом і в цілому. Він бувало інформував тебе з неяскравою гордістю, між затяжками своєї люльки, що в нього була стопроцентна явка в Колективному Центрі щовечора протягом останніх чотирьох років. Вседолаючий запах поту, свого роду несвідоме свідчення зусильності його життя, супроводжувало його всюди, де би він не був, а навіть залишалося по ньому після того, як він вже пішов звідти.
“Маєте може гайковий ключ?” сказав Ўінстон, крутячись із гайкою на кутовому з'єднанні труби.
“Гайковий ключ,” сказала Пані Парсонс, Parsons, моментально деґрадувавши до рівня безхребетного створіння. “Я то точно не знаю. Може хіба діти--”
Загупали кроки черевиків і ще раз заревів гребінець, коли діти увірвалися до вітальні. Пані Парсонс принесла гайковий ключ. Ўінстон випустив воду і бридливо витягнув скупчення людського волосся, яким була забита труба. Він помив свої пальці настільки дочиста наскільки міг, і пішов назад до іншої кімнати.
“Руки вгору!” заверещав первісно лютий голос.
Вродливий, твердуватого покрою дев'ятилітній хлопчик раптово випірнув з-поза столу і запогрожував йому іграшковим автоматичним пістолєтом, у той час як його молодша сестричка, десь на два роки менша від нього, зробила такий самий жест кавалком дерева. Обидвоє були вбрані в сині шорти, сірі сорочки, і червоні нашийні хустини, які були одностроєм Шпигунів. Ўінстон підняв свої руки над головою, але з відчуттям незручності, бо настільки зловісною було хлопчикове поводження, що то все разом не складалося в (просто) забаву.
“Ти є зрадник!” заверещав хлопчик. “Ти задумозлочинець! Ти Євразіятський шпигун! Я тебе застрелю, я тебе розгазоподібню, я тебе відправлю на соляні шахти!”
Тут раптом вони обидвоє почали вискакувати довкола нього, викрикуючи "Зрадник!"
і “Задумозлочинець!” при чому дівчинка наслідувала кожен порух свого брата. У якийсь спосіб то було дещо лякаючим, як то гасання тиґренят, які незабаром повиростають на людожерів. Була свого роду викалькульована лють у хлопчикових очах, така досить очевидна жага гримнути або копнути Ўінстона вкупі з усвідомленістю незадовільності власних габаритів для здійснення такого акту. Як то добре складалося, що він не тримав в руках справжній пістолет, подумав собі Ўінстон.
Пані Парсонс метнула нервово центром свого погляду, перевівши його від Ўінстона на дітей, а тоді знову назад. При ліпшому світлі вітальні він з зацікавленістю помітив, що межи складок її обличчя таки позабивалися порохи.
“Ой, вони такі шумні бувають,” сказала вона. “В них зіпсований настрій бо їм не дали піти подивитися повішення, от від того воно все. Я занадто зайнята щоби взяти їх відвести, а Том сьогодні вчасно з роботи не прийде.”
“Чому нам не можна піти подивитися повішення?” заричав хлопчик своїм могутнім голосом.
“Хочем дивитись повішення! Хочем дивитись повішення!” виспівом почала викрикувати дівчинка, яка вискакунчиками все ще кружляла довкола.
Деякі Євразіятські в'язні, винні у військових злочинах, мали бути повішені у Парку того вечора, пригадав собі Ўінстон. Таке відбувалося приблизно раз на місяць, і було то популярним видовиськом. Діти завжди репетували, щоби їх взяли з собою подивитися то. Він сказав допобачення Пані Парсонс і попрямував до дверей. Але не встиг він пройти навіть шести кроків вниз по проходу, як щось аґонічно болючим ударом врізалося йому в задню частину шиї. Здавалося, що якийсь розжарений дочервона дротисько встромився йому в тіло. Він крутанувся на 180 ґрадусів акурат вчасно, щоби встигнути побачити, як Пані Парсонс відтягувала свого сина від дверного отвору, у той час як хлопчик вкишенював катапульту.
“Ґольдштайн!” ревів по бичому хлопчик, коли двері за ним закривалися. Але найбільше вразив Ўінстона той вираз безпомічної зляканості на сіруватому лиці кобіти.
Повернувшись до свого помешкання, він прокрокував швиденько повз телепобач і всівся знов за своїм столом, все ще чешучи свою шию. Долунання музики з телепобача зупинилося. Замість неї, чітко по-воєнному нарізаний голос зі своєрідним присмаком брутальності читав опис інвентара озброєнь нової Плавучої Фортеці, яку щойно поставили на якір між Ісландією та Фарерськими Островами.
З такими дітьми, думав він, та нещасна жінка мусить провадити життя в жахітті. Мине ще рік-два, і вони почнуть пильнувати її день і ніч на предмет появи симптомів неправовірності. Майже всі діти в наш час були жахливими. Найгірше з-поміж усього було те, що за допомогою таких орґанізацій, як Шпигуни, їх систематично перетворювали на некерованих маленьких дикунів, але разом з тим це в жоден спосіб не продукувало в них якої-небудь тенденції до бунтівництва супроти дисципліни Партії. Навпаки, вони обожнювали Партію і все з нею пов'язане. Пісні, процесії, банери, походи на природу, муштрування з муляжами рушниць, виверескування слоґанів, поклоніння Великому Братові -- все то було для них якоюсь пречудовою забавою. Уся їхня лють скеровувалася назовні, проти ворогів Держави, проти чужоземців, зрадників, саботажників, задумозлочинців. То було майже нормою, коли люди віком понад тридцятку лякалися власних дітей. І мали на то слушні підстави, бо рідко коли був такий тиждень коли Times не вміщувала абзац, у якому описувалося, як якийсь підслуховницький прокрадун --
загальноприйнято вживалося фрази “дитина-герой” -- підслухав якусь компрометуючу заувагу і доніс на своїх батьків Поліції у Справах Думок.
Гостра біль від вжалення катапультовою кулею злагіднилася. Він підняв свою ручку нерішуче, міркуючи а чи можна ще щось більше написати у щоденнику. Раптом він почав знову думати про О’Браєна.
Багато років тому -- скільки саме то було? Сім років тому то мусіло бути -- йому снилося, що він проходить темнезною кімнатою. І коли він проходив крізь неї, то хтось хто сидів по один бік від нього сказав: ‘Ми з тобою здибаємося в місці, де немає темряви.’ Сказано то було дуже тихо, майже міжіншимно -- як твердження, не як команда. Він продовжував іти не спиняючись. Цікавим у тому всьому було те, що на той час, уві сні, слова ті на нього особливого вражіння не справили. То тільки потім, пізніше і поступово починало виглядати на те, що вони наповнюються значущістю. Тепер він не міг згадати, чи то того сну, чи після того сну він побачив О’Браєна вперше; ані теж не міг собі Ўінстон пригадати, коли саме він вперше ідентифікував для себе той голос як О’Браєнів. Але в кожнім разі принаймні та ідентифікація існувала. То О’Браєн говорив був до нього в тому сні з темряви.
Ўінстон ніколи так і не спромігся відчути на точно -- навіть після цьогоранкового спалаху поглядів неможливо було бути впевненим щодо того, чи є О’Браєн другом чи ворогом. Не мало то теж і великого значіння, зрештою. Між ними двома існував зв'язок розуміння, більш важливий ніж відчуття заприязненості чи однодумство. “ Ми з тобою здибаємося в місці, де немає темряви ,” сказав він був тоді. Ўінстон не знав, що то означало; знав тільки те, що в якийсь, той чи інший спосіб, воно мало справдитися.
Голос із телепобача зробив паузу. Клич сурми, чистий і прекрасний, влився в інертний ефір. Голос скрипуче продовжив:
“Увага! Прошу вашої уваги! Екстрені новини цієї миті надійшли з Малябарського Фронту. Наші війська в Південній Індії здобули блискучу перемогу. Мене уповноважено повідомити вас про те, що бойові дії, про які ми в цей момент репортажуємо цілком ймовірно можуть призвести до завершення війни в межах осяжної відстані. Ось екстрені новини--”
Ой, зараз будуть погані новини, подумав Ўінстон. І дійсно на тобі, слідом за кривавим описом анігіляції Євразіятської армії, колосальними цифрами вбитих та полонених, пролунало оголошення про те, що починаючи з наступного тижня раціон шоколаду буде зменшений з тридцяти грамів до двадцяти.
Ўінстон знову відригнув. Дія джину проходила, залишаючи відчуття дефляції (здутості). Телепобач -- можливо для того, щоби святкувати перемогу, можливо для того, щоби потомити спогади про втрачений шоколад -- гримнув “Океанія, то для тебе”. При звучанні гімну треба було ставати наструнко. Щоправда, у своїй теперішній позиції він був невидимим.
По завершенню “Океаніє, то для тебе” зазвучала легша музика. Ўінстон покрокував до вікна, тримаючись спиною до телепобача. День все ще був холодним і чистим. Десь далеко ракетна бомба вибухнула тупим, реверберуючим ревом. Біля двадцяти-тридцяти таких штук падало на Лондон кожного тижня в теперішні часи.
Вниз по вулиці вітер хлопав вирваним плакатом туди й сюди, і слово ІНҐСОЦ переривисто з'являлося та зникало. Інґсоц. Священні принципи Інґсоцу. Новоповід, надвоєдума, видозмінябельність минулого. У нього було таке відчуття, ніби він блукав лісами морського дна, загубився у потворному світі де він сам був потворою. Він був сам. Минуле було мертве, майбутнє не вдавалося собі уявити. Яку впевненість мав він у тому, що [хоча б] однісінька людська істота з-поміж нині живих тепер перебуває на його стороні? І в який спосіб можна було знати, що панування Партії не буде тривати вічно? Неначе відповідь, три слоґани на білому тлі [будівлі] Міністерства Правди повернулися йому перед очі:
ВІЙНА Є МИР
СВОБОДА Є РАБСТВО
НЕЗНАННЯ Є СИЛА
Він витягнув зі своєї кишені двадцятип'ятицентову монету. Там теж дрібоньким чітким літерництвом були виґравіровані ті самі слоґани, а на реверсі була голова Великого Брата. Навіть з монети ті очі переслідували тебе. На монетах, на марках, на обкладинках книжок, на стягах, на плакатах, і на обгортках сиґаретних пакунків -- всюди. Завжди ті очі спостерігалися за тобою і той голос обгортав тебе. Увісні чи наяву, працюючи чи хаваючи, всередині приміщень чи поза ними, у ванні чи у ліжку -- неможливо було від того втікнути. Ніщо не було твоїм власним, крім декількох кубічних сантиметрів усередині твойого черепа.
Сонце пересунулося по колу, і міріяди вікон Міністерства Правди, на які тепер вже не світило світло, виглядали безжалісно й понуро як бійниці твердині. Його серце здригнулося від видовиська здоровенного пірамідального кшталту. Він був занадто міцним і його неможливо було взяти штурмом. Тисяча ракетних бомб не змогли би її роздовбати. Він знову задав собі питання для кого він пише той щоденник. Для майбутнього, для минулого -- для якоїсь епохи, яка могла би існувати в уяві. А перед ним стояла перспектива не смерті, а анігіляції. Щоденник буде знищено до стану попелу, а він він сам буде зредукований до стану випарів. Лише Поліція у Справах Думок прочитає те, що він писав, перш ніж вони витруть то все з існування і з пам'яті. Як би ви змогли звернутися до майбутнього, якщо навіть слід від вас, навіть анонімне слово нашкрабане на шматку паперу, не зможе фізично вижити?
Телепобач вибив чотирнадцяту годину. Йому треба виходити за десять хвилин. Йому треба повернутися на робоче місце до чотирнадцятої тридцять.
Цікаво, вибивання години неначе вселило в нього нове серце. Він був самотнім духом, який вимовляв правду, що її ніхто ніколи би не почув. Але заки він її вимовляв був, у якийсь неясний спосіб та неперервність не розламалася. То не від намагання зробити себе почутим, а від залишання ся при здоровому розумі ти причинявся до продовження спадщини людства. Він повернувся за стіл, занурив перо у чорнило, і написав:
До майбутнього чи до минулого, до часу, у якому мислення є вільниим, де люди відрізняються одні від одних і не живуть осамітнені -- до часу, у якому правда існує і де те що зробленим не може бути потому роз'зробленим:
Від ери однострійності, від ери одинокості, від ери Великого Брата, від ери надвоєдуми -- вітання!
Він вже був мертвим, розважив собі він. Йому видавалося, що то тільки тепер, коли він почав був бути спроможним виформулювати свої думки, то тільки тепер він здійснив вирішальний крок. Наслідки кожної дії включені до складу самої тої дії. Він написав:
Задумозлочин не несе за собою смерть: задумозлочин Є смертю.
Тепер коли він визнав себе мертвою людиною, для нього стало важливим залишитися живим якомога довше. Два пальці на його правій руці були поплямлені чорнилом. То саме такого типу деталь могла тебе спалити. Якийсь наддопитливий фанатик з Міністерства (напевно, якась кобіта: хтось типу тої жіночки з пісочного кольору волоссям чи тої чорнявої дівчини з Департаменту Фікцій) може почати задавати собі питання, а чого то він щось писав під час перерви на ланч, а чого то він писав послуговуючись старомодною ручкою, а що то саме він там писав був -- і потім капне натяк у відповідному місці. Він пішов до ванни і ретельно випуцував чорнило з рук зернистим темнокоричневим милом, яке драпало шкіру як наждачка і тому добре надавалося саме для тої мети.
Він заховав щоденник назад у шуфляду. Помисл про заховування його був би досить безсенсовним, але так він би міг принаймні знати достепенно, був чи не був виявлений факт існування його щоденника. Волосинки, укладені при краях сторінок були надто очевидними. Кінчиком свого пальця він впінцетив упізнавану зернинку білуватого пороху і вмостив її на кутику обкладинки, з якого їй судилося бути струшеній в разі пересунення щоденника.
ЧИТАТИ ДАЛІ
ЧИТАТИ ДАЛІ
Немає коментарів:
Дописати коментар