V
У їдальні з низькою повалою, глибоко під землею, черга на ланч дригалася поволі допереду. Кімната вже була дуже повною і оглушливо шумною. З-за ґраток біля прилавка від готування тушеної страви виливався пар з прокисленим металічним запахом, який не повністю придусив випари Джину Перемоги. На дальній стороні кімнати був маленький бар, просто така дірка в стіні, де джин можна було купити по десять центів за більший келішок.
“О, якраз та людина яку я шукав,” сказав голос за спиною Ўінстона.
Він обернувся. То був його друг Сайм, який працював у Департаменті Досліджень. Напевно “друг” було тут словом не до кінця правильним. Тепер не малося друзів, малося товаришів: але були деякі товариші, чиє товариство було приємнішим ніж товариство інших товаришів. Сайм був філолоґом, спеціялістом з Новоповіду. Направду він був одним із членів величезної команди експертів які в теперішній час були задіяні в компілюванні Одинадцятого Видання Словника Новоповіду. Він був дрібонькою істотою, меншою ніж Ўінстон, мав темне волосся і великі випуклі очі, які були водночас скорботні і насміхальницькі, і які як видавалося здійснювали пошук чогось на твойому обличчі коли ти з ними говорив.
“Я хотів спитатися, чи нема в тебе часом лез до гоління,” сказав він.
“Ані одного!” сказав Ўінстон з якоюсь винуватою поспішністю. “Я обшукав усе своє помешкання. Взагалі жодного немає.”
Кожен тебе питався про леза до гоління. Властиво, він мав дві штуки невикористані і заникані для себе. Протягом попередніх місяців на леза був дикий дефіцит. У будь-який взятий момент існував якийсь артикул першої необхідності, який Партія була неспроможна удоступнити в продаж. Часом то були ґудзики, часом цирувальне волокно, часом шнурки до взуття; зараз в дефіциті були леза до гоління. Їх можна було пробити, якщо взагалі можна було, тільки вижебруючи більш-менш приховницько, на “вільному” ринку.
“Я користуюся тим самим лезом вже шість тижнів,” додав він брехливо.
Черга зробила черговий ривок вперед. Коли вона призупинилася, він обернувся і знову опинився лицем до Сайма. Кожен з них взяв засмальцьовану металеву тацю з наскладаних скраю на прилавку.
“Ти ходив вчора дивитися повішання в'язнів?” сказав Сайм.
“Я мав роботу,” сказав Ўінстон рівнодушно. “Я певно подивлюся в кіношках.”
“Дуже незадовільний суроґат,” сказав Сайм.
Його насмішливі очі бродили поглядом по обличчю Ўінстона. “Я тебе знаю,” ніби казали вони, “Я бачу тебе наскрізь. Я дуже добре знаю чому ти не ходив дивитися як вішали тих в'язнів.” Сайм був по-інтелектуальному ядуче правовірним. Зі своїм неприємно злорадним відчуттям задоволеності він міг говорити про нальоти гелікоптерів на ворожі села, про суди та зізнання задумозлочинців та про страти у пивницях Міністерства Любові. Для нормальної розмови з ним треба було в основному відволікти його від таких тематик і вплутати його в разі можливості у обговорення термінолоґічних нюансів Новоповіду, в області яких він був авторитетом і про які він вмів говорити цікаво. Ўінстон повернувся головою трохи вбік щоби не дати себе ретельно обстежити тими великими чорними очима.
“Гарне то було повішення,” сказав Сайм спогадово. “Але я думаю троха псує той факт шо їм зв'язують докупи ноги. Я люблю дивитися, як вони кóпаються. А найбільше люблю коли в самому кінці в них язик висувається з рота і синій -- такий досить яскраво синій. От ота деталь мені імпонує.”
“Н’ступн’й, прошу!” верещав білофартуховий прол з кофльою.
Ўінстон і Сайм підсунули свої таці під ґратки. Ув одну і другу вмить вивантажили реґламентований ланч -- металева миска рожевувато-сірого рагу, кавальцюра хліба, кубік сиру, горнятко безмолочної Кави Перемога, і одна плиточка сахарину.
“Отам є вільний столик, під тамтим телепобачом,” сказав Сайм. “Давай по дорозі вдаримо по джинчику.”
Джин їм подали у безвушкових порцелянових горнятках. Вони ниточкою пробиралися через занатовплену кімнату і розпакували свої таці на покритому металом столі, на крайцю якого хтось перед ними лишив за собою калюжку рагу, тої гидотної рідкої мішанки яка виглядала на блювотину. Ўінстон підняв своє горнятко джину, зробив паузу щоби зібратися з відвагою, і залпом втягнув ту жирнуватого смаку субстанцію вниз по стравоходу. Коли він зімкнув повіки і витиснув з очей сльози, він виявив, що голодний. Він почав ковтати повні ложки рагу, яке місцями у своїй загалом рідинній консистенції містило кубіки губкуватого рожевуватого матеріялу який імовірно був препарованим м'ясом. Жоден із них не сказав один до одного ані слова доки обидвоє не спорожнили свої миски. Зі столика по лівий бік від Ўінстона, трошки за його спиною, хтось говорив скоренько і безпаузно, a жорстким белькотанням майже достоту як крякання качки, яке пронизувалося крізь загальний рев у кімнаті.
“Як там справи зі Словником просуваються?” сказав Ўінстон, піднявши свій голос щоби перевершити шум.
“Потихеньку,” сказав Сайм. “Я зараз на прикметниках. Захоплююча річ.”
Негайно після згадки про Новоповід він засяяв. Він відсунув убік свою миску, взяв свою кавальцюру хліба в одну делікатної комплекції руку а свій сир в іншу, і перехилився через стіл так щоби могти говорити без кричання.
“Одинадцяте Видання то є видання остаточне,” сказав він. “Ми вкладаємо мову в її фінальний кшталт -- кшталт, який вона буде мати тоді, коли ніхто вже не буде говорити жодною іншою мовою. Коли ми закінчимо з тою роботою, люди такі як ти будуть мусіли вивчити її ще раз насвіжо від початку до кінця. Ти думаєш, я так наважуся припустити, що нашою основною роботою є винаходження нових слів. Але ж анітрохи ні! Ми знищуємо слова -- десятки, двадцятки, сотні слів, кожного дня. Ми обрізаємо мову до кістки. Одинадцяте Видання не буде містити жодного слова яке стане застарілим до року 2050го.”
Він виголодніло вгризсся у свій хліб, декілька разів напакував рот і ковтнув, а потім продовжув говорити, зі своєрідною пристрасністю педанта. Його худе смугляве обличчя ожило, його очі повтрачали свій насмішливий вираз і поставали майже мрійливими.
“Як то прекрасно, знищувати слова. Звичайно, величезне марнування бачимо в когортах дієслів та прикметників, але є теж і сотні іменників, що їх треба також позбутися. Не тільки синоніми; також і антоніми. Врешті-решт, яке є виправдання для існування слова, яке є просто протилежністю іншого слова? Слово саме в собі вже містить свою протилежність. Візьмемо, приміром, ‘добрий’. Якщо маємо вже слово ‘добрий’, то для чого нам здалося слово ‘поганий’? ‘Антидобрий’ абсолютно згодиться -- а навіть ліпше, бо є воно точною протилежністю, у той час як то інше нею не є. Чи знову-ж таки, якщо тобі треба сильнішу версію слова ‘добрий’, то який сенс у тому, щоби існувала ціла низка непотрібних слів типу ‘прекрасний’ та ‘чудовий’ і всі інші? Бажане значення охоплюється терміном ‘плюсдобрий’, або терміном ‘дубльплюсдобрий’ якщо хочеш щось ще сильніше. Звичайно, ми вже використовуємо ці форми, але у фінальній версії Новоповіду нічого іншого вже взагалі не буде. В самому кінці саме поняття добрості і поганості буде охоплюватися всього шістьома словами -- а в реальності, тільки одним словом. Чи ж не бачиш ти красу того всього, Ўінстоне? То початково була ідея ВБ, звичайно,” додав він постфактумно згадавши собі.
При згадці про Великого Брата по обличчю Ўінстона пронеслася своєрідна пісна завзятість. Тим не менш, Сайм негайно просік певний брак ентузіязму.
“Ти насправді не цінуєш Новоповід як належиться, Ўінстоне,” промовив він майже з сумом. “Навіть коли ти пишеш, ти все одно далі думаєш Староповідом. Я читав деякі з тих кусочків, які ти часвідчасово пишеш у Times. Вони досить добре написані, але то є переклади. У своєму серці ти волів би триматися Староповіду, з усією його розмитістю і непотрібними відтінками значення. До тебе не доходить краса знищення слів. Чи знаєш ти, що Новоповід є єдиною мовою у світі, чий словник з кожним роком меншає?”
Ўінстон це, звичайно, знав. Він усміхнувся, з погоджувальною співчутливістю (чи так він сподівався), не довіряючи самому собі коментувати щось словами. Сайм відкусив ще шматок темнокольорового хліба, пожував його скоренько, і продовжив:
“Хіба ти не бачиш, що властивою метою Новоповіду є звузити діяпазон мислення? Врешті ми зробимо задумозлочин буквально нездійсненним, бо ж уже просто не стане слів, якими можна би було його окреслити. Кожне поняття, яке для якої-небудь мети нам знадобиться, буде виражатися виключно одним-єдиним словом, значення якого буде строго визначене, а всі інші другорядні його значення будуть витерті з існування і забуті. Вже у Одинадцятому Виданні ми дуже близькі до того пункту. Але процес той буде тривати далі ще потому як ми з тобою двоє вже повмираємо. Кожного року слів ставатиме менше і менше, а діяпазон свідомості буде чимраз то вузькішим. Навіть тепер, звичайно, немає жодної причини чи виправдання для скоювання задумозлочину. То є просто питання самодисципліни, контролю реальності. Але врешті-решт навіть у тому не буде потреби. Революція буде завершена, коли мова стане досконалою. Новоповід є Інґсоц а Інґсоц є Новоповід,” додав він зі свого роду містичною задоволеністю. “Чи спадало тобі коли-небудь на думку, Ўінстоне, що станом на рік 2050й щонайпізніше, не буде серед живих жоднісінської людської істоти, яка зможе розуміти таку розмову, яку ми з тобою зараз маємо?”
“Крім--” почав Ўінстон сумніваючись, і зупинився.
На кінчику язика йому крутилася фраза “Крім пролів,” але він стримався, не будучи повністю впевненим у тому, чи не є та його ремарка часом якимось чином неправовірною. Сайм, щоправда, передбачив, що Ўінстон збирався сказати.
“Проли то не є людські істоти,” сказав він недбайливо. “Станом на 2050й рік -- чи напевно раніше -- усі дійсні знання Староповіду зникнуть. Уся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мілтон, Байрон -- вони будуть існувати лише у Новоповідівських версіях, не просто змінені на щось інше, але фактично змінені на щось суперечне з тим, чим вони колись були. Навіть література Партії буде змінена. Навіть слоґани будуть змінені. Як можна буде мати такий слоґан як ‘свобода є рабство’ якщо концепція свободи буде анульована? Весь клімат думання буде іншим. Фактично не буде жодного думання у нашому теперішньому розумінні. Правовірність означає не мислити -- не потребувати мислення. Правовірністю є несвідомість.”
В один прекрасний день, подумав Ўінстон з раптовою глибокою переконаністю, Сайм буде розгазоподібнений. Надто він розумний. Бачить надто чітко і говорить надто виразно. Партія таких людей не полюбляє. Одного дня він зникне. То на його обличчі написано.
Ўінстон закінчив зі своїм хлібом і сиром. Він повернувся трошки вбік у свому кріслі, щоб попити своє горнятко кави. За столиком зліва чоловік зі скрипучим голосом все ще безжалісно говорив собі. Молода жінка, яка була ймовірно його секретаркою, і яка сиділа спиною до Ўінстона, слухала його і на вигляд завзято погоджувалася з усім що він говорив. Від часу до часу Ўінстон вловлював ремарку а ля “Я вважаю, що ви так праві, я справді так згідна з вами”, вимовлену молодим і дещо жіночним голосом. Але інший голос ні на мить тим часом не припиняв говорити, навіть тоді коли дівчина говорила. Ўінстон знав ту людину з вигляду, хоча він знав про нього не більше, ніж що той займав якийсь важливий пост у Департаменті Фікції. Він був чоловіком віком десь років зо тридцять, мав м'язисте горло і великий маневровий рот. Його голова була трошки відсунута назад, і через кут, під яким той сидів, його окуляри ловили світло і показувалися Ўінстонові у формі двох порожніх дисків замість очей. Трошки жахаючим був той факт, що з потоку звуку, який виструменювався з його рота було майже неможливо розібрати навіть однісіньке слово. Лише одного разу Ўінстон вловив одну фразу -- “повна і остаточна ліквідація Ґольдштайнізму” -- яка вирвалася дуже різко, так здавалося що суцільним шматком, неначе рядок друкованого тексту вилитий без пробілів. Для решти то було просто шумом, ква-ква-кваканням. І тим не менш, хоч ти й фактично не міг чути, що саме говорив той чоловік, можна було не сумніватися щодо загальної природи вмісту його фраз. Він міг ганьбити Ґольдштайна і вимагати вжиття суворіших заходів у стосунку до задумозлочинців та саботажників, він міг обпльовувати вогняною люттю злодіяння Євразіятської армії, він міг прославляти Великого Брата чи героїв Малябарського фронту -- без різниці. Що би то не було, можна було бути впевненим у тому, що кожне того слово було чистою правовірністю, чистий Інґсоц. Коли він дивився на безоковне обличчя зі щелепою яка рухалася різко вгору і вниз, Ўінстон мав цікаве відчуття, що це була не справжня людська істота, але якогось різновиду манекен. То не мозок тої людини говорив зараз, то його гортань. Матеріял, який виходив з нього, складався зі слів, але то було не мовлення у строгому сенсі слова: то був шум, який вимовлявся у несвідомості, як крякання качки.
Сайм на мить впав у мовчатку, і руківльою своєї ложки вистежував шаблони у калюжці розлитого рагу. Голос з іншого столу крякав скоренько далі будучи легко чутним незважаючи на оточуючий гул.
“Є таке слово у Новоповіді,” сказав Сайм, “Не знаю чи ти знаєш його: кряказати, крякати як качка. То одне з тих цікавих слів, які має два взаємосуперечні значення. Застосовуване до опонента, воно є образою, а застосовуване до когось з ким ти погоджуєшся, воно є восхвалянням.”
Без питань, Сайма розгазоподібнять, подумав собі Ўінстон ще раз. Він подумав про то зі свого роду сумом, хоча й добре знав, що Сайм презирав його і трошки недолюблював і був уповні спроможним донести на нього як на задумозлочинця, якби побачив, що є будь-яка причина зробити це. З Саймом щось було ледь розрізнябельно не так. Було щось, чого йому бракувало: дискретність, високомірна рівнодушність, свого роду рятівна глупість. Не можна було сказати, що він є неправовірний. Він вірив у принципи Інґсоцу, він благоговів перед Великим Братом, він торжествував перемоги, він ненавидів єретиків, не просто щиро, але зі свого роду невтомною ревністю, посідаючи актуалізовану інформацію, до якої пересічному членові Партії було далеко. Тим не менш, слабенький циклон дискредитованості постійно вчіплявся у нього. Він говорив речі, які ліпше було би залишити неговореними; він читав занадто багато книжок; він частував у Кафе Каштан, яке було прихистком художників та музикантів. Не існувало жодного закону, навіть неписаного закону, який би забороняв частувати у Кафе Каштан, тим не менш місце то було якимось чином зловісним. Старі, дискредитовані лідери Партії колись збиралися були там, перед тим, як їх остаточно вичистили. Казали, що самого Ґольдштайна часом там бачили, багато років і століть тому. Саймову долю було нескладно передбачити. І тим не менш мав місце факт, що якби Сайм усвідомив, навіть на три секунди, природу його, Ўінстона, потаємних опіній, він би здав його вмить Поліції у Справах Думок. І так само би зробив будь-хто інший, якщо на те пішло: але Сайм би то зробив певніше за будь-кого іншого. Ревності було недостатньо. Правовірністю була несвідомість.
Немає коментарів:
Дописати коментар