понеділок, 23 серпня 2010 р.

Irene Zabytko - Obligation

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Айріні (Ірена) Забитко

Переклад © 2007 Остап Дзондза. Усі права застережено

Я попрямувала за старою кобітою у поплямленій квітистій суконці вниз сходами у напрямку громадських вбиралень, що піднизом желізничного двірця. Вона не спинилася, ані не оглянулася - їй певно було всеодно, що я активно слідувала за нею. Я виділа ше раніше, як вона блукала желізничним двірцем, говорила сама до себе, переважно підбираючи чужі ланчі. Але нині, я спробувала віднайти у собі відвагу заговорити до неї. „Аня?” звернулася я, але вона проіґнорувала мене і швиденько втікнула від мене вниз по сходах.

Я шукала її по вбиральневих кабінках і побачила, як вона просувається у простір в куті брудної лінолєумної підлоги. Вона сперлася ногами об огидні барикади своїх полотняних закупових торб, відслоняючи м’язисті литки, котрі пробивалися крізь її подерті панчохи. Коли я наблизилася до неї, Аня умисно ухилилася від мене, натягуючи собі на очі свою квітисту хустку.

„Аня, дозволь мені з тобою хвилинку поговорити,” поволі промовила я, сповільнюючи свою ходу повз інших пань з торбами, котрі визивно повсідалися довкола неї по всіх сухих клаптиках які були на підлозі.

„Нє! Нє! Нє!” крикнула Аня до здоровенної чорношкірої жінки у лімонно-зеленому полієстровому костюмі, котра сидїла на підлозї навпроти неї.

„Не сиди там близько так до тотихво сушарок для рук, бо тї мозґи ся всохнуть,” так ні до кого конкретно сказала чорношкіра жінка. Далі голосно розсміялася, спонукаючи тим інших кобіт кидати об оплитковані стіни відлуння своїх голосів у астматичних розсміхових зривах.

Я клякнула біля Ані, яка протягом декількох хвилин не хотіла на мене дивитися, аж раптом дала менї по руках до того захованою і згорненою у рулон ґазетою. „Я тебе вбити сукінсин ти Джек,” заверещала вона до мене. „Я покликати поліція! Я мати права! Я громадянин! Я мати папери. Я ти сукінсин вбити...”

„Аня, Аня чи то дійсно ти?” спиталася я Українською, хоча може воно в мене вийшло більше як Російська – ще одна далека малознана мова, якою я вже купу років не говорила. Аня перестала бити мене ґазетою. „Аня, ми з тобою були в таборах разом, колись давно. Ти за мною доглядала, коли вмерла моя мама. Може ти пам’ятаєш?”

Вона глянула на мене чимось подібним на притомний спалах розуміння, даючи мені тим самим відвагу говорити далі свойою ламаною Українською.

„Аня, я Христя Леськів. Я колись тебе знала. В мене тепер все добре. Я маю власне житло.” Я навіть можу подбати про тебе, подумала я.

Вона порилася в одній зі своїх засмальцьованих торбин і витягнула звідти клаптик вишивки. „Я почала то в Нїмеччинї,” сказала вона Українською і посміхнулася фраґментами своїх золотих зубів, які відбивали м’який відблиск від флюоресцентних лямп. „Подиви ся на ті файні хрестикові візерунки. Я на них використала була найлїпші нитки, які могла знайти на чорнїм ринку. То мав бути рушник, оздоба до ікони Діви.” Раптом вона заховала все ще яскравокольорий рушник назад у торбу. „Але знаєш ти, що сталося, чи ні? Знаєш чи ні?” Аня театрально оглянулася довкола і зашепотіла. „Діва померла в таборах. Я бачила як то сталося на власні очі. Охоронці закопали її до смертї.”

„Нї, Аня. То була не Діва. То була моя мама. То так вона загинула, так? Ти то пам’ятаєш?”

Її блакитні очі дивилися прямо на мене. „Нє, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю Діву вдягнену у таборовий однострій і з маленькою дитиною на руках.”

„Що сталося з дитиною, Аня?”

Вона відвернулася й приховницько засміялася. „Вона повернеться. Вона повернеться сюди до таборів. Я знаю, що вона повернеться і тоді я для неї докінчу той рушник.”

Від поєднання постійного галасу і жару від рукосушарок та неймовірного смороду того місця мене почало нудити. Що мені тепер робити, подумала я. Я ледве її пам’ятаю, а вона мене не пам’ятає взагалї. Мій останній чіткий спогад про неї є з останнього тижня, який ми провели в таборі Переміщених Осіб. Мені тоді, напевно, було вісім років. Я міцно тримала за руку Аню і багато чоловіків у сірих чи то зелених одностроях репетували на нас та штовхали деяких жінок. Один із чоловіків підійшов до Ані та сказав їй щось, що її дуже роззлостило. Він плюнув їй в обличчя, а деякі інші чоловіки побігли у напрямку до неї, відтягуючи її від мене. Я сиділа самотньо біля наших бараків як той безпритульний пес протягом, як натоді здавалося, дня чи двох. Навіть вночі, коли я мала би спати, я плакала сама до себе, думаючи про мою маму, яку також забрали незабаром потому, як ми прибули до табору. Але Аня повернулася. Хоча вона не сказала ані слова про те, що там відбулося, я відчула, що вона була вже не така, як до того. Вона була апатичною у стосунку до мене, і виглядала незацікавленою ні в чому, навіть у подробицях нашого звільнення з табору та нашої подорожі до Америки. Аня залишила мене з родичами, про існування яких я не знала аж доки вона не принесла мене до їхнього дому. Тоді вона зникнула з мойого житя, і поступово теж із моєї свідомості, аж доки я не почала бачити її на желізничному двірці. Вона була єдиною особою, яка могла мені розказати про мою маму, про те, що трапилося в Німеччині.

„Аня, підеш зі мною?”

Я мала потребу отримати від неї деяку інформацію. Але я також відчувала зобов’язання попіклуватися нею, якимось чином допомогти їй, кобіті, яка звар’ювала від війни і яка надалі про-живала те, що я ніколи вповні не усвідомлювала. Є речі, про які я не хочу щоб мені нагадували, але які я повинна знати. Я не хотїла пускати до свойого житя смердючу стару жінку. Але то була Аня, яка мені допомагала діставати харчові раціони і яка навіть знайшла мені пару теплих шкарпеток на тяжку таборову зиму. Вона тоді напевно врятувала мені житя. Чи я після того маю дозволити, щоб вона доживала своє у громадських вбиральнях, притулках, психіятричних клїнїках, над обігрівачами в метро?

Аня розгладила сотні зморшок своєї хустки і випрямила біло-жовте пасмо волосся, яке їй спало було на чоло. Вона встала і схопила руками свої торби. „Я не якийсь-там пес якого просто можна взяти собі до хати,” сказала вона, переступаючи через мої ноги. Я відсунулася, щоб їй легше було втікнути на вулиці, але поряд із натоймоментним полегшеням мене стиснула ще самотність.

Я встала і пішла за нею, йдучи довкола безпритульних і вважаючи щоб не наступити на когось із них. „Аня, прошу, йдемо зі мною додому.” На той раз то було щире прохання.

Аня поглянула на мене і почала плакати. „Ісус Марія,” схлипувала вона Анґлійською. „Ісус, Марія Господь най тебе благословить. Господь най тебе благословить.” Вона пустила свої торби, плескала руками притискаючи їх до грудей, нагиналася та розпрямлювалася у тому старому сільському поклоні професійних плакальниць, що їх винаймали для похоронів.

Я взяла до рук її торби і делікатно взяла одну з її жорстких бруднезних рук. Вона стала м’якою та покірною, і більше з нею проблем не було, аж доки ми не дійшли до метро. „Нє, най го шляк трафит! Більше ніяких поїздів. Нє!” Вона почала викручувати свою руку вбік від мене і спробувала хапонути свої торби. Я боялася, що вона зараз ось-ось та й втікне, тому зашепотіла настільки заспокійливо, наскільки могла: „Ми можемо зрештою пройтися разом. То не так далеко.” Її то задовільнило, і ми мовчки пройшлися довгим відрізком міських блоків, що тягнулися від желізничного двірця до мойого помешкання в етнічній дільниці, де я виросла в Америці. Аня далі оглядалася довкола і озиралася назад так, ніби боялася, що хтось її зараз може скривдити.

„То є моя домівка, Аню.”  Вона увійшла до мойого помешкання-майстерні. Коли я увімкнула світло, вона відразу взяла свої торби і всілася на підлогу біля телевізора. Раптом я усвідомила, наскільки її присутність змінила ауру кімнати. Разом зі своїм стоїчним повним тілом вона принесла з собою іншу еру: її високе кістляве обличчя та золоті зуби навіяли мені образи співаючих селян, котрі збирали врожай. Але вона не співала. Вона сиділа там, спозираючи мене якимось можливо навіть ворожим поглядом. Чи не заб’є вона мене десь вночі? Коли Аня лягла і почала хропіти, я перемістилася до стіни, котра виконувала функцію кухні, зібрала та сховала всі ножі на дні нижньої шафки. Вона поспала десь тільки хвилинку-дві, тоді встала і почала намацувати щось поміж своїх панчох, а далі витягнула 25 і 10 центів, загорнуті у клаптик вологого коричневого паперу. „В мене є гроші,” сказала вона. „Дай мені щось попити.”

„Хіба ти не голодна, Аню? Може хочеш з’їсти щось?” Хоча вона втупилася прямо перед собою так, ніби не розуміла мене, я почала готувати обід. Що стане їсти кобіта, яка утримується при житті, споживаючи сміття та відходи? Я зупинилася на вівсяних пластівцях: нешкідлива, поживна вівсянка з молоком і з цукром. Коли вона зварилася, я приклякнула перед Аньою і простягнула їй їжу. Вона схопила миску і почала їсти руками, а потім підняла її і піднесла до свого рота, щоб випити молоко так, ніби то була настоянка горівки. Тоді вона витерла рот іншим боком долоні і сказала „ааах”. Непоганий комплімент, подумала я. Я майже втішилася в той момент – ану, може в наступний раз нам вдастся з нею разом зварити борщ, та приготувати ту їжу Старого Світу, яку я вже не їла. Але Аня раптом встала і почала пакувати до своїх торбин усі придатні речі, починаючи з миски, в якій ще були рештки вівсянки. „Ні!” крикнула я і Аня знов смиренно сіла на підлогу.

„Чаіі?” запиталася я її, на перепрошення. Чай зі шклянки то був як культурний зв’язок, який міг би нас з’єднати.

Вона кивнула Так. Коли я їй запропонувала чай, то ніжно запиталася „Як виглядала моя мама?”

„Ой Боже!” повторила вона декілька разів, і все. Тоді Аня почала плакати у свою паруючу шклянку.

І так вона тримала ту шклянку в руках десь понад годину, нюхала, але так і не випила. Від часу до часу я намагалася спитатися її про табори. Може то було зарано, може занадто неделікатно, але я відчувала наглу потребу і мене гриз страх, що вдруге такої нагоди в мене може вже не бути. Вона тримала свій чай і відмовлялася будь-що говорити.

Від Ані погано пахнуло, як від гнилої капусти. Я увійшла до ванни і напустила їй води для купелі. Я здивувалася, коли побачила як вона стоїть позаду мене зі своїми торбами в руках і спостерігає за мною, як я чищу та наповнюю водою ванну. Вона не хотіла входити. „Пліз. Прошу,” вмовляла я її. Вона спостерігала за тим, як вода вирує паристими півмісяцями, гучно хлюпаючи в старомодній залізній ванні. Вона зняла з себе свої вишивки і вкинула їх у воду, тоді побила ними кілька разів об стінки ванни і повісила на край. Нитки вишиванок інтенсифікували свої чорні, червоні та помаранчеві барви, що їх Аня вишила хрестиком у бездоганні діямантові кшталти.

„То дуже гарний рушник,” сказала я їй. Вона посміхнулася своїми золотими вставленими зубами. „Дай мені за нього мільйон долярів.”

„Я би дала, якби в мене було стільки грошей.”

„Ні мільйон!” заверещала вона Анґлійською. „Ні мільйон долярів! То для Діви! Ні мільйон!” Вона схопила промоклий рушник і пішла назад до вітальні.

Я пішла слідом за нею і сіла на підлогу поруч із нею та шклянкою чаю, яку вона так і не випила. „Аню,” почала я делікатно говорити, „чи пам’ятаєш ти Марію Леськів?” Коли Аня не відповіла, я повторила ім’я суворішим, майже жорстоким тоном, вдивляючись у глибини її очей. „Марія Леськів, Аня. Марія Леськів. Розкажи мені про Марію Леськів.”

„Нє. Ні за мільйон долярів.” захлипала вона українською. „Я тобі нічого не розкажу. Я не ховала ніякої їжі. В мене нема нічого їсти.” Часом вона переривала цю літанію різними німецькими фразами, переважно, „Nein, nein! Ich nicht verstahen! Ich bin untermensch! Ich bin oster! Gott helfen mich!”

То власне від слухання німецької мови мені ставало найстрашніше. Я сиділа там і дивилася на неї, безпомічну, як я колись, коли була дитиною, тою маленькою дитиною, яку Аня захистила і вберегла.

Тоді Аня перестала своє голосіння і зосереджено подивилася на мене. Вона взяла руками волосся, ніжно поцілувала мене в чоло, і поволі притулила мою голову до своїх грудей. І так вона хиталася зі мною в тій позі вперід-назад, співаючи колискову українською. Сидячи там, в її обіймах, мені здавалося, що то є та сама колискова, яку вона мені колись співала в концтаборі. Вона кілька разів співала знайомі мені слова, а далі почала м’яко мугикати мелодію. Так дивно, думала я, а моя думка тим часом кудись гналася. Так дивно то все, то що ми з нею разом. Я намагалася втримати її поруч зі мною; я хотіла любити її за те все, що вона колись для мене була зробила, але в той же час я ненавиділа запах її тіла, її замащене вбрання, то гудіння її голосу, від якого мені зле ставало. Чи маю я зобов’язання терпіти ті здусливі обійми протягом решти свойого життя? Аня була несповна розуму, вона звар’ювала. Вона нічого від мене не очікувала. 

Я витягнулася з затисків її грубих рук, видісталася з її настирливих обійм і побігла відкривати вікно. Запах міського повітря був ліпший ніж задусливий запах її тіла. Вона раптом випустила з себе зойк і жорстко сказала „Я тебе не знаю.”

Від складок бруду на чолі та щоках зморшки та лінії, врізьблені в її вимордоване лице, ставали ще глибшими, і від того вона виглядала на сто років. В ту мить мені здалося, ніби я її теж не знаю. Може та кобіта то ніяка не Аня? Тоді вона взяла свої торби і вдарила мене по обличчю. Я настільки настрашилася від того, що навіть не спробувала себе захистити. Вона копнула мене кілька разів і вибігла за двері.

Я схопила свій плащ і пройшлася своєю дільницею, насправді навіть не шукаючи Аню. Яка то була дурна ідея з мойого боку – взяти привести її додому. Як могла я з’єднати докупи теперішнє та минуле з кимось, хто все ще про-живав то минуле?

Я йшла тихими і покинутими вулицями і думала собі, ось моє минуле, ось де я виросла, ось моя єдина історія. Я пройшла стару церкву, до якої мене заставляли були ходити дитиною. Мене вразило те, що двері були замкнені на ланцюг – захист проти мародерів та ґрафітярів, або ж, прийшло мені на думку тої ночі, блокада проти зневірених та чужинців на кшталт мене. Я стояла навпроти церкви, до якої не могла увійти і співала сповнену тим меланхолічним слов’янським ритмом поминальну молитву „Вічная пам’ять”, „Навіки у пам’яті”, за зниклих жінок, за мою маму, і за спогади, що їх Аня носить зі собою в місця, до яких мені не хочеться ходити.

Немає коментарів:

Дописати коментар